Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

боротися треба, проте не схвалювала багатьох акцій Опору Вони вражали її релігійну душу й суперечили її моральним принципам. Вона була сповнена безмежною добротою і почуттям християнського всепрощення.

Тентен і Андре Ведрін ніколи не крилися од неї і в її присутності розмовляли про все.

«У цього святого жабеняти, — казав Тентен, — душа мучениці. Вона краще б дала розрубати себе на шматки, аніж виказала те, що знає, та й ще простила б свого ката. Якби усі жіночки з корпорації спитих задниць були такі, як вежа, я перший вирушив би у хрестовий похід, Запевняю тебе!»

Андре Ведрін покінчив з кавою і запалив сигарету, думаючу про те чи надовго вистачить йому тютюну.

Пустивши хмарку диму, він глибоко затягся. Тютюн зараз дорогоцінний, і його важко дістати.

Як ти гадаєш, вони будуть скаржитися? — раптом запитав Тентен.

— Хто саме? — зацікавився Андре Вндрін.

— Як-то хто? Власники «Папіруса».

— А!.. Я нічого не знаю, а, врешті, плювати я хотів на них.

— Гм…

Тентен примружив очі і хитро посміхнувся. Коли б не його бичача шия і мускулясте тіло, то здалося б, що це сидить пустотливий хлопчик, який збирається утнути якусь веселу штуку.

Андре Ведрін уважно подивився на нього. «От ірод, що це він надумав?»

Врешті Тентен наважився:

— А скажи-но мені, Деде, Мато був згоден, щоб у цій операції «Папірус»…

Андре Ведрін зрозумів, куди той хилить, і майже грубо урвав його:

— Все було правильно, Тентене, ти ж добре знаєш, що я не брав у ній участі.

Тентен одразу ж пошкодував, що розпочав розмову на цю тему і дозволив собі трохи пожартувати. Тому він одразу перейшов на інше:

— А ти сказав їм, щоб вони перефарбували грузовик?

Андре Ведрін завагався. «Чи слід казати йому правду? Чи, може, краще висловити своє незадоволення? Теж мені, оберігає, наче дитину».

Тентен уперто дивився на нього. Так дивиться старий ведмідь на своє неслухняне дитинча. Нараз розчулившись мало не до сліз, Андре Ведрін мовчки міцно потис широку лапу свого друга. Потім, щоб заспокоїти Марінетту, яка стала свідком цієї сцени, він відповів, ледве стримуючи хвилювання:

— Грузовик? А він, певне, уже зараз стоїть у торговця вином або ж у бакалійника. Ти можеш звіритися на Макса. Він і рибу вловить, і ніг не замочить. Одне слово, меткий хлопець.

Тентен погодився з шефом і знову запитав:

— А куди ти хочеш сховати Кола?

— У Сен-Жаку, в халупі старої Пішено. Там у неї вівці. За тиждень чи два він піде в макі.

— Ти впевнений у ньому?

— Так, але деяких заходів я вживаю. Завтра вранці, коли ми його забиратимемо з собою, хлопці потай стежитимуть за операцією. Я все передбачив, навіть є машина. Халупу Пішено ми кілька днів не випустимо з поля зору. Все це я організую зараз же…

Тентен замислився. Марінетта почала прибирати зі стола.

Андре Ведрін запалив другу сигарету й задумливо промовив:

— Кола розповів мені про одного хлопця, на ім'я Бурдійя; його закатували гестапівці. Вони звинувачували його у вбивстві офіцера, отого, що біля комендатури… Кола запевняє, що він тут ні при чому. Я теж так гадаю.

Андре Ведрін раптом роздратовано вигукнув:

— Боже мій! Хотів би я знати, хто це так бавиться, одного за одним колошкаючи офіцерів німецького гарнізону!

— В усякому разі, Кола непричетний до цього, — сказав Тентен. — Та кинь це, не забивай собі голову дурницями, принаймні трьома негідниками менше стало.

— Це так, але ж схоплено п'ятнадцять заложників.

— Нічого не вдієш. Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Дивно тільки, що вони не влаштували облави на бульварі Шарко, а лише перед комендатурою.

— Тут ясно все. Фріца уколошкали напередодні. Вони не мали жодного шансу викрити терориста, а тому задовольнилися тим, що схопили п'ятнадцять заложників.

Телефонний дзвінок урвав їх розмову.

XX

Німці залишили другий поверх. Лише десять чоловік з польової жандармерії, група солдатів вермахту і кілька агентів гестапо лишилися в магазині і на вулиці перед виходами. Про всяк випадок.

У величезному холі, де ще кілька хвилин тому лунали грубі голоси солдатні, тепер було зовсім тихо. Тільки по кутках лунав шепіт, як у кафедральному соборі; відвідувачі потроху заспокоювалися і виходили з магазина, пригнічені й насторожені.

Продавщиці лишалися на своїх місцях, але з усього було видно, що вони чекають, поки підуть усі клієнти. На сьогодні торгівля скінчилася, можна йти додому. Більше не було ні сил, ні бажання щось робити.

Марі-Те і Жюль Грак з того часу не обмінялися жодним словом. Страшна втома не лишила місця іншим почуттям і переживанням. Що їм тепер робити? Вони не могли піти від шафи. В той же час лишитися тут — значить, привернути до себе увагу. В усякому разі не могло бути й мови про те, щоб кинути росіянина в його ненадійній схованці. Але ж як звільнити його з шафи, щоб ніхто не помітив?

Марі-Те відчула, як стислося її серце; рясний піт зросив чоло Жюля Грака. «Що робити? Боже мій, що робити?»

Все, що спадало їм на думку, здавалося нездійсненним, в кращому разі це на якусь годину могло відтягти арешт нещасного. Ні! Мусить же бути якийсь вихід?

Вони намагалися щось придумати, але нерви їх були напружені до краю; це була межа відчаю, коли так легко втратити обережність і допуститися непоправної помилки.

Чекання ставало нестерпним. Жюлю Граку здалося, що збігла вічність. Він торкнувся руки Марі-Те, і та здригнулася.

— Я спробую лишитися тут, коли зачинять магазин, — прошепотів він.

І одразу ж додав, не дивлячись на Марі-Те і не ворушачи губами, як розмовляють між собою в'язні під