Читати книгу - "Замах на бродягу"

пішла з вітальні. Крізь відчинені двері було видно, як вона проминула їдальню, зайшла до спальні, витягла шухляду комода і за хвилину повернулася, тримаючи в руці чорний автоматичний пістолет.

— Він був на місці, — мовила вона.

— Ваш чоловік не завжди брав його з собою?

— Ні, не завжди… А останнім часом і зовсім не брав…

— Після того, як Мацотті було вбито, а його банда втекла на південь, у Еміля не було потреби носити зброю, — втрутився Антоніо.

Цей факт багато важив. Отже, у вівторок ввечері, виходячи з дому, Еміль Буле не чекав ніякої небезпеки.

— О котрій годині він вийшов?

— Близько дев'ятої… Ми повечеряли о восьмій. Потім, як звичайно, він ще пішов попрощатися з дітьми… Вони вже були в ліжку.

— Вам не здалося, що він був чимось стурбований?

Марина замислилась.

— По-моєму, ні… Еміль був досить стриманий, і тим, хто його не знав, завжди здавався трохи замкнутим…

Дві великі сльозинки навернулися їй на очі.

— Але насправді він був дуже добрий і дбайливий…

Вона раптом обернулася до матері і швидко заговорила по-італійськи. Слухаючи її, стара кивала головою.

— Я знаю, як дивляться на власників нічних кабаре… Їх звикли вважати чимось на взірець гангстерів… Звичайно, серед них є й такі…

Вона витерла сльози і глянула на брата, немов питала в нього дозволу говорити далі.

— Еміль був досить рішучий у справах, але дуже боязкий у стосунках з людьми. В його кабаре працювали десятки молодих жінок, але, на відміну від більшості своїх колег, він ніколи не зловживав своїм становищем… Він ставився до них як до звичайних службовців — вимогливо, але з повагою… Я сама працювала в нього, перш ніж стати його дружиною… Повірте, він довго не міг наважитися заговорити. зі мною, а коли зустрічався, ніяковів, мов шістнадцятирічний юнак… Минуло кілька місяців, перш ніж він запитав мене, де я народилася, де мешкає моя сім'я, чи є в мене сестри й брати… Поки ми не одружилися, він ні разу не доторкнувся до мене. Навіть ніколи не запрошував провести додому…

Антоніо ворухнув плечима. Хіба б він дозволив, щоб було інакше?

— Певна річ, Еміль знав італійські звичаї, — вела далі Марина. — У «Лотосі» завжди працювало кілька моїх земляків… І от одного вечора Еміль запитав у мене, чи міг би він зустрітися з моїм братом…

— Так, він був дуже чемний, — погодився Антоніо. Очевидно, стара все-таки трохи розуміла французьку.

Час від часу вона вже розкривала була рота, щоб і собі втрутитися, але, певно за браком слів, так нічого і не сказала.

До вітальні зайшла молода дівчина, одягнута в чорне. Це була Ада, теж вродлива, надзвичайно схожа на Марину, але стрункіша, тендітніша. На відміну од своєї сестри, вона вже встигла зачесатися і зробити туалет. З цікавістю оглянувши гостей, дівчина перевела погляд на Марину.

— Лючія нарешті заснула.

Потім знову на Мегре та Люка.

— Чому ви не сідаєте, панове?

Дивно, але цей ледь помітний південний акцент дуже личив її вроді.

— Якщо не помиляюсь, мадмуазель, ви були секретаркою вашого зятя?

— О, це трохи перебільшено… Еміль сам займався всіма своїми справами… А вони, як правило, не потребували великої писанини…

— У нього була контора?

— В певному розумінні, так… Це дві кімнатки на антресолях у тому ж приміщенні, що й «Лотос»…

— Коли він там бував?

— Найчастіше після обіду… До полудня він одсипав… Ми виходили з дому близько третьої години…

Мегре пильно стежив за обома сестрами. Чи не ревнувала часом Марина свого чоловіка до цієї юної красуні? Але ніщо в обличчі старшої сестри не виказувало такого почуття.

Очевидно, ще три дні тому ця жінка була цілком вдоволена своєю долею, своєю родиною, своєю квартирою, своїм тихим спокійним життям. Коли б Еміль жив, вона, певно, народила б йому ще не одну дитину.

Незважаючи на зовнішню схожість з сестрою, в Ади була зовсім інша вдача — вольовіша, енергійніша.

— У конторі завжди хтось чекав — артисти, музиканти, метрдотелі, бармени, не кажучи вже про постачальників вина…

— Що робив Еміль Буле останнього дня?

— Стривайте… Це, здається, у вівторок?.. Одразу після третьої ми зійшли до залу, щоб подивитися одну іспанську танцюристку, яку Еміль хотів ангажувати… Потім у нього була розмова з агентом компанії устаткування для кондиціювання повітря. Він мав намір запровадити кондиціювання в усіх чотирьох кабаре… Це було особливо необхідно в «Лотосі» — звичайної вентиляції там уже не досить…

Мегре пригадав каталог, знайдений серед речей покійного.

— А хто відав його фінансовими справами?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, хто платив артистам, прислузі?

— Звичайно, бухгалтер…

— Його контора теж у приміщенні «Лотоса»?

— Еге ж… Там така невеличка комірчина з вікнами на подвір'я. Щоразу, коли йому доводиться платити, він буквально страждає, неначе видає ці гроші із власної кишені… Його прізвище Резон… Всі величають його пан Резон, бо коли його не назвати паном…

— Він зараз на площі Пігаль?

— Безперечно. Він працює зранку, а ввечері вільний… Стара, що була вийшла до сусідньої кімнати, незабаром повернулася з пляшкою к'янті та склянками.

— Очевидно, в кожному кабаре є свій розпорядник?

Ада похитала головою.

— Ні, це не зовсім так… Антоніо порядкує в «Парі-стрипі» тому, що це інший район… Там своя клієнтура, свій стиль… Ви розумієте, що я хочу сказати?.. Крім того, Антоніо — член родини… Решта кабаре розташовані по сусідству одне з одним… Протягом вечора ті самі артисти можуть виступити в кожному з них… Еміль також за вечір обходив їх по кілька разів і встигав за всім доглянути… Інколи доводилося просто серед ночі