Читати книгу - "Дорогами Маклая"

ницої користі, а як творець, пориваючись до ідеалу, людина, що усвідомила й виконала свій обов'язок». Право з чистою совістю так заявити і є щастя, як я його собі мислю…»

Я обірву тут цей лист, щоб попутно навести ще один уривок з того, що писав Маклай про щастя. Очевидно, думки про це хвилювали його все життя, і він шукав людей, з якими можна було б поділитися ними. У грудні 1882 року по дорозі з Росії до Австралії він спеціально заїздить у Париж, щоб побачитися з Іваном Сергійовичем Тургенєвим і запитати його, що той думає про щастя.

Маклаєві дуже подобався образ тургенєвського Базарова, і йому здавалося, що його творець напевне знає, що таке справжнє щастя і в якій мірі та коли воно конче потрібне людині-творцю.

Після зустрічі з Тургенєвим учений докладно занотовує в щоденнику:

«… Я сидів біля вікна, а І [ван] С[ергійович] розташувався в глибині кімнати, в кріслі, але світло падало на його характерне обличчя й густе біле волосся. Зауваження Тургенєва на початку розмови про його літа й слова про те, що він почувається старим, навели мене на думку поставити І. С. запитання, відповідь на яке була для мене дуже цікава, а тому й закарбувалася в моїй пам'яті. (Тут Маклай усупереч своїй вдачі трохи лукавить або щиро признатися про своє давнє бажання поговорити з Іваном Сергійовичем про щастя посоромився. — О. І.)

— Ви казали, І. С, що почуваєтеся старим, що вам порівняно недовго лишилося жити, то скажіть мені, в яку пору життя ви почували себе найщасливішим? Було це в дитинстві, юнацькі роки, в повному розквіті сил чи тепер, коли ви старий?

Поки я говорив, Тургенєв, який сидів з похиленою головою, підвів її і обернувся до мене, дивлячись мені просто в обличчя.

— Еге, батечку, яке запитання ви мені поставили! І ви гадаєте, що на нього так легко відповісти?

— Ні, не гадаю, — сказав я, але вважаю, що вам це легше, ніж будь-кому іншому.

— А ось подумаю і скажу: адже це таке запитання, що про нього можна написати цілу книжку.

Я повернувся до вікна. Минуло кілька хвилин. Нарешті він заговорив.

— Коли людина щось хоче — вона не може бути щасливою, бо їй рідко вдається досягти бажаного; мало того, як тільки її бажання збувається, їй здається, що вона бажає більшого або що здійснене бажання зовсім не те, чого вона прагнула. Дітьми, молодими людьми й людьми цілком дорослими всі ми постійно хочемо чогось досягти, а, не маючи бажаного, людина почуває себе нещасною. Тому я можу рішуче сказати, що поки я бажав багато, то ніколи не був задоволений, ніколи не був щасливий; а тепер у порівнянні я майже нічого не бажаю, і тому тепер я щасливіший, ніж будь-коли. Потім ще: коли був молодою людиною, і навіть у зрілих літах, тобто цілком мужчиною, я часто не знав, куди дівати час; години й дні тяглися, повзли. Ви знаєте, що таке російська хандра? Коли знаєте, то скажу вам просто, що я часто-часто хандрив, а хандра — це виснажливе й вельми неприємне почуття. Тепер же, коли я став старий, я майже забув, що таке хандра; я більше не хандрю. Дні, години й хвилини не тягнуться, не повзуть для мене, а летять так, що частенько хочеться, аби вони не летіли так швидко. Ця відсутність хандри — також ознака щастя; адже для щасливих час не тягнеться, а біжить без упину. В останні роки мені іноді буває тяжко, що час мчить так швидко…

Довго ще говорив І. С. на цю тему. Шкодую, що не було стенографа, щоб записати кожне його слово. Нарешті він замовк.

— Ну що, відповів вам?

— Так, і мені це було ще цікавіше чути від вас, тому що ваші слова підтверджують зауваження, яке давно здавалося мені правильним.

— Яке зауваження? Чиє зауваження?

— Таж те, що ви сказали, сказав, тільки коротше, Шопенгауер.

— А! Справді! То він мав слушність, — промовив І. С.»

Найімовірніше, Шопенгауер тут ні до чого. Розмова з Тургенєвим укріпила Маклая в тому його переконанні, що щастя повинне вінчати життя, і він потім дотримувався цієї думки до кінця своїх днів, хоча, з іншого боку, не відкидав і міркування Жан Жака Руссо, який писав: «Щастя — це незмінний стан, не створений для людини в цьому світі. Усе на землі — в безперервному плині, який не дає можливості нічому набути сталої форми. Усе змінюється навколо нас. Ми змінюємося самі, і ніхто на може бути певним, що завтра любитиме те саме, що любить сьогодні. Тому всі наші мислі про щастя в цьому житті химери».

Не полемізуючи, однак, з великим французьким мислителем, Маклай все-таки лишався оптимістом. Та повернімося до обірваного листа.

«… Обов'язок же людини, якщо не вдаватися в подробиці й відкинути все стороннє, полягає, на мою думку, в тому, щоб: а) своєчасно визначити своє призначення і свої можливості; б) вибрати й розв'язати завдання, відповідне до твоїх нахилів і всього запасу життєвих сил. якими ти наділений від природи; в) продовжити життя, тобто виростити нащадків, або ж, якщо з якихось причин виростити й поставити на ноги своїх нащадків ти сам не можеш, забезпечити їм можливість увійти в плодотворне життя з меншими труднощами, ніж входив ти, бо завдання у кожного нового покоління складніші і, отже, потребують більшої розумової і фізичної напруги, а запаси життєвих сил у батьків і дітей приблизно однакові. Тому, якщо на першому етапі життя, тобто в період становлення, синові треба буде докласти стільки ж зусиль, скільки в цьому віці доклав його батько, він не зможе виконати всього того, що йому призначено. У нього просто не вистачить сил. А суть буття — у прогресі, тобто в успішному розв'язанні завдань часу.

Якби діти у своєму інтелектуальному розвитку не перевищували батьків і не були підготовлені до значиміших звершень, прогрес припинився б і людство з часом було б знову відкинуте в дикунство, бо все, чого вже досягнуто, хоч би яким воно уявлялося величним і здавалося непорушним, поступово старіє