Читати книгу - "Вулиця Без світання"

як собаку!

Рішучість Дем'янка злякала Торкуна. Погано усвідомлюючи, що робить, натиснув на стартер, розвернув машину. «Мерседес» рвонувся вперед. Старенький мотор ревів, захлинався, а напівзбожеволілий від жаху Торкун намагався ще й ще збільшити швидкість. Раз у раз поглядав через плече.

Але скільки Торкун не озирався, він бачив на задньому сидінні тільки одного Дем'янка з сигаретою в міцно стиснених губах…

Їх обігнав той самий чорний «лімузин» із спущеними шторками на вікнах. Більше за цілу дорогу вони жодної машини не зустріли.

Коли передмістя було вже зовсім близько, Торкун помітив чоловіка, який не поспішаючи прямував назустріч машині. Чоловік підняв руку. Торкун раптово загальмував:

— Давно вас чекаю, — незадоволено промовив Павлюк, відчиняючи дверцята, і плюхнув на сидіння поряд з Дем'янком. — В костьол не можна: приїхало духовне начальство, і отцю Іваньо зараз не до нас. Кепсько, дуже затягається справа.

Після паузи спитав:

— Ну, що?.. А втім, зрозуміло.

— Прочитайте, — коротко сказав Дем'янко, простягаючи Павлюкові записку Богданни. — Примусив її написати.

Павлюк прочитав, схвально глянув на Дем'янка.

— Добре, краще не треба. Через десять днів ми будемо в Енську… Або в іншому надійному місці, — додав він, вирішивши, що на радощах ляпнув зайве.

«Енськ! Звідси він має намір тікати в Енськ», відбилося в пам'яті Дем'янка.

Павлюк помітив велику сумку. Розкрив.

— Ого, пиріжки!

Дістав один, почав з апетитом жувати.

— Непогані, покуштуйте.

Дем'янко взяв пиріжок. Торкун відчув нудоту.

Павлюк схвально поглядав на Дем'янка, думав: «Так, з нього будуть люди…»

XV. СУТИЧКА В ПІДЗЕМЕЛЛІ

Відпочити після двогодинного польоту з Енська в Кленів Воробйову не пощастило. Тільки-но він приїхав з аеродрому в готель, умився і збирався повечеряти, як у двері постукали.

— Прошу!

Увійшов високий, літній, з сивими скронями чоловік. Відрекомендувався:

— Грицай.

— Товаришу полковник! — посміхнувся Воробйов, простягаючи руку. — Та ми ж уже зустрічалися з вами. На Ровенщині. Ви командували диверсійною групою, а я приїжджав до вас зв'язковим від партизанів.

Грицай пильно глянув на Воробйова.

— Тепер пригадую. Вас важко пізнати, ви так змінилися. Куди це зібрались? — несподівано запитав Грицай.

— Перекусити з дороги. Але коли…

— Їдьмо до мене. Там і повечеряємо, і поговоримо. Хочу ознайомити вас із справою і запропонувати на завтра спільну операцію.

Коли Грицай і Воробйов увійшли в кабінет, на маленькому лакованому столику, накритому білою серветкою, вже були поставлені тарілки з нехитрими стравами військторгівської їдальні. Телефонні апарати, зняті зі столика, стояли тут же, поруч, на підлозі.

— У ресторані вас нагодували б краще, але зате оцього там не дали б, — Грицай пошарив у тумбі письмового стола, дістав пляшку, урочисто поставив на стіл…

— Ого! Вірменський марочний, — похвалив Воробйов. — З довоєнного часу такого коньяку не куштував.

— Я теж. Учора приятель прислав. Може, і ви його знали. Мартиросян Стьопа, у мене в групі сержантом був.

— Не пригадую.

Коли повечеряли, Грицай прибрав тарілки на підвіконня, поставив на місце телефони і сказав:

— Я ознайомився з копіями ваших рапортів. Скажіть, знайдено великий чемодан Блеквуда?

— Ні, — відповів Воробйов. — Мене це теж дуже турбує. Схоже на те, що в нього є ще один спільник, про якого ми нічого не знаємо, йому він віддав чемодан, коли сидів у ямі.

— А може сховав — закопав під помостом чи десь в іншому місці? — висловив сумнів Грицай.

— Ми обшукали і підвал, і флігель, і подвір'я, — відповів Воробйов.

— Обшукали? А як новий відлюдник, не прогнівався?

— Його справи кепські. Він у психіатричній лікарні. Релігійне божевілля на нервовому грунті. У Ситника фашисти по-звірячому вбили всю родину.

— Яка підлота — скористатися з горя людини, холоднокровно доводити її до божевілля, щоб видурити гроші. За молитовним домом стежите? — спитав полковник.

— Весь час… За квартирами Силаєва і Капрова теж. Я збирався приїхати на минулому тижні, але саме через це довелося затриматись.

— Ясно… Ну, а тут становище таке… — Грицай помовчав, щось обмірковуючи.

— Скажіть, — перебив його думки Воробйов, — чому ви так пізно взялися за справу? Адже вже стільки часу минуло, як загинув Пшемінський…

— Німецький єфрейтор Крейц, що випадково довідався про тайник, був поранений бомбою з фашистського літака, коли переходив до нас. Він довго лежав у госпіталі, і взагалі вся ця історія вилетіла в нього з голови. От час і минув. А гестапівський офіцер, що їхав з Пшемінським, очевидно, живий і здоровий, повідомив про тайник нових хазяїв. Вони чудово зрозуміли значення списку і послали по нього Томаса Блеквуда.

— Зрозуміло… Так ви почали про становище тут, — нагадав Воробйов полковникові.

— Обстановка складна і багато в чому для вас, людей, що приїхали із східних областей республіки, незвична. Ви мені пробачите, якщо я трохи заглиблюсь в історію?

— Будь ласка.

— Кленів — дуже молоде радянське місто. Селяни ще тільки почали об'єднуватися в колгоспи, причому куркулі чинять шалений опір. Їм допомагають бандитські зграї з решток створених колись гітлерівцями військових формувань українських буржуазних націоналістів та інших зрадників. Позавчора ліквідовано ще одну «бойовку». Командував нею бандит на прізвисько Довгий. Місцеве населення активно допомагає виловлювати бандитів, але за день, навіть за місяць їх не знищиш.

— Тим більше в лісовому краю, — зауважив Воробйов, — між пальцями прослизне.

— Атож… Багато треба зробити для наведення порядку і в містах. Тут ще можна знайти приватні крамнички, ресторанчики, буфети, на базарах «комерсують» спекулянти. А католицька церква! Ця сила ще теж досить відчутна.

— Це зрозуміло, католицтво насаджували тут віками, — сказав Воробйов.

— Таке загальне становище. Завтра підемо в костьол, оглянемо підземелля