Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

як собаки лащилися до П'єтро, як коти й гуси віддано слідкували за ним, канарки сиділи на його капелюсі з бубонцями, а він витанцьовував на розі вулиць. — Хто на нього заявив?

— Та в тім-то й річ, що ніхто не знає. Просто приїхали поліцаї, сказали: «Це тут!» — і не стало тих малих тваринок, а П'єтро опинивсь у в'язниці. Мовляв, спокою від них нема, чи, може, він учинив десь тут який бешкет, ударив когось, зачепив поліцая. Ніхто не знає. Але хтось таки заявив. І це не все…

— А що ще? — спитав я, прихилившись до стіни.

— Та Сем…

— А з ним що?

— Він у лікарні. Перепив. Хтось дав йому дві великі пляшки міцного зілля, а той клятий дурень усе вижлуктив. Як це зветься? Гостре алкогольне отруєння? Якщо доживе до завтра, то вже хвалити бога. І ніхто не знає, хто дав йому те зілля… А найгірше із Джіммі!

— О боже! — прошепотів я. — Дай-но я сяду. — І сів на один із східців, що вели на другий поверх. — «Нічого нового, або Чому здох собака».

— Як?

— Була колись у моєму дитинстві така платівка, ще з тих, що на сімдесят вісім обертів. Так і називалася: «Нічого нового, або Чому здох собака». Той собака наївся обвуглених кінських яблук у згорілій стайні. А як згоріла стайня? Залетіли іскри з будинку, і стайня згоріла. Як це іскри з будинку? Зсередини будинку, де горіли свічки навколо труни. А звідки труна? Помер чийсь дядько. І так далі й далі. А кінчається все тим, що собака наївся обвуглених кінських яблук і здох. Одне слово, «Нічого нового, або Чому здох собака». Отакою мені здалася й ваша розповідь, Генрі. На жаль.

— Атож, справді на жаль. Ну, а Джіммі… Ви ж знаєте, як він ночував по ваннах — то на тому поверсі, то на тому, — а раз на тиждень, перш ніж лягти спати, роздягався догола й мився в тій-таки ванні нагорі, на третьому поверсі. Або й на першому. Певно, що знаєте. Ну, а вчора заліз п'яний у повну ванну, заснув, перевернувсь і втопився.

— Втопився?

— Втопився. Отака дурниця. Отака жахлива річ, як написати на надгробку, хіба що він не матиме надгробка на тому злидарському кладовищі. Знайшли у ванні з брудною водою. Так упився, що перевернувсь і заснув вічним сном. Потонув.

— Господи боже мій, — мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.

— Атож, згадаймо господа, хай господь усіх нас боронить. — Голос у Генрі тремтів. — Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П'єтро Массінелло у в'язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джіммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.

— Такі справи, що нікому не весело.

— Ну гаразд. — Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. — Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.

Я постукав у двері Фанні.

— Ну, хвалити бога! — почувсь її вигук.

Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.

Коли Фанні бухнула в своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:

— Що сталося?

— Сталося? Хіба? — Я обернувсь і поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив з руки. — У вас що — двері отак і стоять весь час незамкнені?

— А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? — Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.

Я причинив двері й угруз у крісло.

— Хто вмер? — запитала Фанні.

— Як це розуміти — «хто вмер»? — промимрив я.

— У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. — Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.

— А-а… — швидко знайшовсь я. — То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.

— Ти страшенний брехунець, — сказала Фанні. — Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з'явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?

— Дуже смутно, Фанні.

— Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев'ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!

— Та він же не винен, Фанні, — зітхнув я. — Мабуть, він куди радніше сидів би в павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфетті з квитків.

— Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба нам буде якось покликати П'єтро Массінелло, хай послухає. «Чарівна флейта» — це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.

— Гаразд, Фанні, — мовив я.

Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.

— Бідолашний хлопчина, — сказала Фанні. — Ти таки справді смутний.

У двері щось ледь чутно пошкреблося.

— То Генрі, — сказала Фанні. — Він ніколи не стукає як слід.

Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридора озвався голос Генрі:

— Це я.

Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.

— М'ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?

— Навіть тютюну не жував.

— Таксі вас чекає, — сказав Генрі.

— Що-що мене чекає?

— Відколи це ти дозволяєш собі роз'їжджати в таксі? — спитала Фанні. Щоки її