Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

самого Рафаеля Пуцінтелу. Сьогодні Дідові щастило. Він не дуже здивувався, коли впізнав того самого молодика, якого зустрів у мадам Боздог. Тільки зараз художник не мав такого таємничо-суворого вигляду, як тоді.

— Ну що, старий, таки вистежив мене? Ти хто ж будеш — із синіх чи з хакі?

Дід усміхнувся:

— Із синіх, — і став дивитися, як художник швидкими точними мазками домальовує ікону, мугикаючи церковну мелодію.

— Я так і знав, що ти шпигуєш за мною, але, чесно кажучи, мені на це начхати, — зареготав Рафаель.

— А я думав, ти віруючий, — сказав Дід. — Сподівався побачити повну майстерню лампадок і святих.

— Не там шукаєш.

— Скажи чесно, Рафаелю, ти віруючий? Щось не схоже.

— Релігія — опіум для народу, — мені здається, саме так сказав колись один філософ. Але він помилився: не опіум, а тільки гашиш. Либонь, у ті часи й не чули про гашиш. Ти що, думаєш, ніби я з глузду з'їхав? Який я, в біса, віруючий? Та за окраєць хліба людина інколи поважає віру інших, а то й живе в ній. Ти сідай, будь ласка, чого стоїш — он який худющий, я теж кілька років тому ледь не помер з голоду. Тепер малюю тільки ікони.

— І торгівля йде жваво?

— Навіть дуже.

— І ліжко тепленьке?

— Ще й тарілка супу з хлібом. Румуни взагалі добрі люди, а віруючий румун напрочуд щиросердий, аж смішно.

— Я не кепкував би над тими, хто мене годує.

— Бачиш, дідуню, я не служу в міліції, отож маю значно більше прав, аніж ти. Роблю що хочу.

— Можна запалити сигару? — спитав Дід.

— Пали собі на здоров'я. Візьми оту бляшанку — буде тобі попільничка, а то ще згоримо, як справдешні християни. Тут у мене все дерев'яне.

Дід запалив сигару й довгенько спостерігав за вправними рухами молодого художника. Той і на мить не відривався від роботи. На ньому була червона сорочка в чорних смугах і чорні вельветові штани, а на шиї — біла косинка, мабуть, для того, щоб убирала піт і захищала від бруду комір.

— Добродію Рафаелю, ти, либонь, догадався, чому я завітав до тебе?

— Не знаю, дідуню, і не хочу знати. Відразу попереджаю: великого навару з мене не буде. Хоч інколи я поводжусь по-свинському, але не настільки, щоб підривати свій власний добробут. За місяць маю чотири-п'ять тисяч. Буває більше, але менше — ніколи. А я вже казав, що кілька років тому мені час від часу перепадало від художнього фонду якихось п'ятсот лей, Тож мене зовсім не цікавить їхня віра, хоч я поважаю її.

— Ніхто й не вимагає не поважати, але коли я застав тебе в мадам Боздог, мені здалося, ніби ти встав із її ліжка.

Рафаель вийняв з рота пензлик, поклав його на край мольберта і сказав, сплюнувши набік:

— Ну то й що? Коли б ти знав, яке пружне тіло в мадам Боздог! Слово честі — був би ти трохи молодший і не служив у міліції — повів би я й тебе до неї. Ці люди в дар себе приносять, добродію, а не сплять з ким попало, як оті вісімнадцятилітні, що й пристрасті справжньої не знають. Для цих людей кохання — мука, очищення, возвеличення душі. І як би вони його не називали, для мене це найсолодша втіха.

— Я бачу, Рафаелю, що й ти одержимий. Але мене зараз не цікавить очищення душі й тіла, та й не до бога мені тепер. Я не по те прийшов до тебе. Чи не знав ти дівчини Йоани Рареу?

— Ти вже називав це ім'я в мадам Боздог. Уявлення не маю. У нашому святому гуртку всі тільки брати й сестри. Я міг би знати лише її ім'я у Христі, а не мирське. Слово честі, поняття не маю. Але хоч би й знав, то не сказав би. Я такими справами не займаюся.

— Ця дівчина загинула під колесами автомобіля. Думаю, тобі не байдуже, що молоде життя обірвалося так трагічно?

Рафаель мовчав. Він змішав кілька фарб, відступив на крок від ікони, потім підійшов до неї і почав швидко і легко малювати.

— Дідусю, одні живуть трагічно, інші трагічно помирають. Різниця лиш у тім, що життя — безконечна трагедія, а смерть, хоч і трагічна, кладе кінець трагедії. Миттєва трагедія для мене краща, ніж безконечна. І скажу я тобі по щирості: марно час на мене витрачаєш, нічого не вийде. Я був найдою, виріс у дитбудинку, то не варто розповідати мені, що таке трагедія, я це добре знаю. А тим людям дайте спокій, нехай живуть як хочуть. Можу одне сказати: більшість із них — простий, люд, вони прагнуть очищення душі, спасіння, і ця віра на якийсь час відвертає їх від власних знегод і прикрощів, дає змогу хоч на мить відчути себе справжніми людьми. Ось ти вважаєш, що я розбещений, безсовісний. Це не дуже мене обходить. Я прикинув, у чому мене може звинуватити ваш закон. А ні в чому. Справді, я живу з жінкою, яка таким чином сподівається скараскатися диявола. Жоден закон цього не боронить. Інших гріхів я не маю. То що вам від мене треба?

І все-таки молодик нервував: занадто різкими рухами клав фарби на ікону, очі його палали, а на спохмурнілому чолі пролягли дві глибокі зморшки.

— Хто вам правив за модель, добродію? Всі ваші святі схожі між собою.

— Я працюю за шаблоном. Ніколи врізноманітнювати. Шедеврів не створюю. Я живу і хочу жити чесно, отож у кожну ікону вкладаю стільки душі, скільки можу. Тому й моделі в мене немає.

— Ні, добродію Рафаелю, є. Ваш патрон позував тобі.

— Хочеш сказати, ніби знаєш нашого патрона. Певна річ, ти прийшов сюди не заради мене. Я тебе не цікавлю, тобі потрібен патрон. Будь певен, багато води вбіжить, поки ти знайдеш його. Ці люди одержимі, вони вміють