Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Мабуть, там унизу страшенний тиск, коли пробивається стільки диму.

Надвечір небо захмарилось, повіяв вітер, став накрапати дощ. Вітер водно мінявся: то закидав з південного сходу, то з північного сходу, а опівночі «Піренеї» зненацька підхопив дужий південно-західний шквал. Відтоді вітер уже не стихав.

- Ми будемо на Гао не раніше десятої чи одинадцятої години,- бідкався капітан Девенпорт о сьомій ранку, коли надію, що на хвильку була з’явилась разом із сонцем, погасили чорні хмари, насунувши зі сходу. А знов за хвилину він уже питав жалісним голосом: - Що ж це діється з течією?

Дозорці на щоглах не давали ніякої звістки про землю, і цілий день то накрапав дощик, то налітав дужий вітрюга. Напала ніч, з заходу почали находити важкі бурхливі хвилі. Барометр упав до 29,50. Вітру не було, а зловісні хвилі дедалі більшали. Невдовзі шхуна вже шалено гойдалася на страховинних валах, що без кінця валкою виринали з темряви на заході. Матроси з обох вахт мерщій кинулися прибирати вітрила. Коли цю роботу скінчено, з їхнього стомленого натовпу почулися незадоволені голоси, що в темряві здавалися особливо грізними. А як вахтових покликали на корму примоцьовувати снасті, вони почали відверто виявляти свою злість і вельми неохоче стали до праці. В кожному длявому русі матросів вчувалася загроза. Повітря стало вогке й ніби липке. В безвітряній задусі матроси дихали уривчасто, натужно, ніби їм бракувало повітря. На обличчях і на голих руках проступав піт. А на капітановому обличчі, ще дужче змарнілому й змученому, в його скам’янілому погляді проступили тривога й передчуття неминучої біди.

- Гураган промчить далі на захід,- казав Маккой, намагаючись додати йому духу.- В найгіршому разі нас тільки зачепить.

Та капітан Девенпорт нічого не слухав. При світлі лампи він перечитував розділ у «Короткому довіднику», де писалося, що має чинити капітан під час циклону. Мовчанку раптом порушив приглушений голос юнги, що захлипав десь на середині корабля.

- Тихо там! - ревнув капітан так гучно, аж усі здригнулися, а зляканий юнга ще дужче заскімлив.

- Містере Конігу,- сказав капітан тремтячим з люті голосом,- зробіть таку ласку, заткайте помелом горлянку тому шмаркачеві.

Але туди пішов Маккой, і за кілька хвилин заспокоєний хлопчина заснув.

Перед самим світом нарешті подихнув південно-східний вітер, що швидко набрав сили і перейшов у міцний, рівний бриз. Уся команда тривожно чекала, що буде далі.

- Тепер усе гаразд, капітане,- сказав Маккой, ставши з Девенпортом поруч.- Гураган іде на захід, а ми од нього на південь. Цей бриз тільки його відгомін. Він не дужчатиме. Можна напнути вітрила.

- А навіщо, коли я не знаю, куди плисти? Вже другий день шхуна блукає в морі. Ми повинні були побачити Гао вчора зранку. Куди мені завернути? На північ, південь чи захід? Скажіть, і я вмент напну вітрила.

- Я не моряк, капітане,- відказав Маккой своїм лагідним голосом.

- Досі я мав себе за моряка,- сказав капітан,- аж поки трапив на Паумоту.

Опівдні дозорець зі щогли гукнув:

- Попереду буруни!

Стерно крутнули вбік і почали спускати одне по одному вітрила. Шхуна пливла повільно, долаючи течію, що затягала її на буруни.

Всі працювали, як не в собі: кухар, юнга, сам капітан Девенпорт, Маккой,- кожне допомагало. На превелику силу врятувалися: їх-бо заносило просто на обмілину, що ледве виступала з води, непривітну й небезпечну місцину, об яку безупинно розбивалися хвилі. Там не могла жити жодна людина, навіть птахові морському ніде було сісти відпочити.

Шхуна пропливла повз ту обмілину десь ярдів за сто, аж тоді вже вітер одніс її вбік. Скоро небезпека минулася, виснажена команда почала дорікати Маккоєві та проклинати його: мовляв, це він запропонував їм пливти на Мангареву, підступно одвів їх од безпечного Піткерну, заманив у це вороже, жахливе, безмежне море на смерть і на погибель. Однак ніщо не могло порушити спокою Маккоєвого. Він усміхався до них без хитрощів, лагідно й зичливо. І його шляхетність, його добрість, здавалося, вплинули на їхні темні, сповнені відчаю душі; вони засоромились і стихли, і прокльони завмерли у них на вустах.

- Ну й лихе ж море, ну й лихе! - мурмотів капітан Девенпорт, поки шхуна відходила від небезпечного місця. Раптом він замовк, знову побачивши обмілину. Вона мала б бути за кормою, але чомусь з’явилася з навітряного боку й швидко ближчала.

Капітан сів, затуливши обличчя руками. Всі - і перший помічник, і Маккой, і ціла команда,- побачили те, що й капітан. З південного боку рифи обходила східна течія, що гнала їх на мілке, а з північного така сама дужа західна течія, підхопивши шхуну, односила її в океан.

- Я й перше чув про це Паумоту,- простогнав капітан, одтуляючи зблідле обличчя.- Капітан Моєндейл розказував мені про них, як тут загинула його шхуна. Я тоді нишком сміявся з нього. Прости мені, господи, за той сміх. Що це за мілина? - урвав він мову, звертаючись до Маккоя.

- Я не знаю, капітане.

- Чом це ви не знаєте?

- Бо я досі її не бачив і ніколи не чув про неї. Думаю, що й на карті її нема. Цього моря ще ніхто добре не дослідив.

- То ви не знаєте, де ми тепер?

- Не більше за вас,- чемно відказав Маккой.

О четвертій пополудні здалека замаячіли пальми, неначе виростаючи з води. Трохи пізніше з’явився над морем якийсь низький атол.

- Тепер, капітане, я знаю, де ми.- Маккой відняв від очей бінокля.- Це острів Рішучості. 23 До Гао звідси сорок миль, а вітер супротивний.

- Тоді ведіть нас до цього атолу. Де тут вхід до лагуни?

- Туди можна ввійти тільки човном. Але тепер, коли нам відомо, де ми, можна пливти до острова Барклая де Толлі. До нього всього сто двадцять миль, на норд-норд-вест. З цим вітром ми туди прибудемо завтра вранці, близько дев’ятої.

Капітан Девенпорт схилився над картою й задумався.

- Коли ми тут розіб’ємо шхуну, нам однаково доведеться човнами пливти до Барклая де Толлі,- додав Маккой.

Капітан дав команду, і «Піренеї» знову полинули по негостинному морю.

Другого дня пополудні, бачивши, що з палуби ще дужче куриться, пойнята розпачем команда збунтувалася. Течія подужчала, вітер