Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

не можу поклонятися такій засаді, бо зрадою уб'ю життя моєї нареченої.

- Отже, ти, Іване, як розв'язуєш оце важке питання?..

- Ось як, пані: коли б мала згинути або моя мила, або ця дивна ваша приятелька, то хай живе моя мила й хай гине ваша приятелька.

- Йване, ти жорстокий, ох, ти жорстокий!..

Тепер Степанія знов затулила своє обличчя руками і хвилину так сиділа нерухомо, задумана глибоко. Опісля глянула на Івана з блисками таємного вогню в очах і з виразом непохитної рішучості та знов промовила:

- Іване, тепер я подам останній і єдиний спосіб, як вирятувати оцю людину, це моє друге «я» від заглади. Але мусиш мені обіцяти словом честі, що послухаєш моєї ради...

- Послухаю, наскільки цей ваш спосіб виключить зраду на особі моєї милої.

- Запевняю тебе, Іване, що тут не буде ніякої зради...

- Отже: давай слово честі!

- Даю слово честі,- вимовив Іван.

- Знаєш, Іване, ця шляхетна та нещасна аристократка дуже скромна, що є рідкістю у нас, аристократів. Крім того, я її ще намовлю, щоб вона задовольнилася не пожежею, а тільки дрібнесенькою іскрою кохання...

- Що це за іскра кохання?.. - чудувався Іван.

- Ти, Іване, спасеш її життя найдешевішим способом на світі...

- Яким?.. - запитав Іван.

Степанія кинула на Івана блудні вогники своїх очей і застогнала:

- Ти даси їй один, одинокий, гарячий цілунок...

- Це теж буде зрада,- відповів Іван.

- Ні, любий хлопче. Та коли б ти дійсно уважав спасення доброї людини одним лиш поцілунком зрадою, то хіба ти був би божевільний. Але з тебе мудра людина. Це одно. Друге: ти дав слово честі...

- І ви переконані, пані, що той цілунок вирятує вашу приятельку від смерті?..

- Цілком певна, Іване. Твій цілунок буде для неї сонцем, яке аж до могильної дошки освітлюватиме холодну темінь її життя.

- А як вона, прошу пані, не задовольниться тим одним сонцем, а тільки схоче їх десять, тисячу й так далі?.. Бо іскра й цілунок подібні до себе: одно і друге викликує вогонь: вогонь-пожар, а пожар росте й хотів би навіть весь світ запалити.

Степанія закликала захоплено:

- Так-так, Іваничку мій любий, але під умовою, коли іскра впаде на запальну матерію, а поцілунок на запальні уста... Отже, згода, Іване?..

- Мушу, прошу пані, тільки хай знаю, хто ця ваша приятелька?..

Груди пані Гаєвичевої захвилювали, й вона хрипло простогнала:

- Я...

Іван жахнувся й витріщеними очима позирав на паню Гаєвичеву. Мимоволі відсунувся від неї в кут повозу й, мов одеревілий, дивився, як вона присувалася до нього.

«Це несамовита істеричка... мушу з нею обійтися, наче з хворою людиною», блиснуло йому крізь мозок.

Нагло йому здавалося, що сперед нього щезла пані Гаєвичева, а до нього суне якийсь потворний лилик з крокодилячим ротом... у найближчій хвилині той лилик з окликом: «Іваночку, моє кохання!» накрив його крилами, стиснув за шию пазурями і всмоктався з дикою жагою у його уста... Іван зірвався на ноги і вдарив головою в накриття повозу, але лилик обмотав його та не пускав від себе... З важким зусиллям Іван одірвав цю дивну істоту від себе, посадив її в повозі, глянув крізь вікно й побачив, як на небі місяць сміється й сіє срібне світло по спокійнім та широкім дзеркалі ставу... У найближчій хвилині Іван почув за собою захриплі слова:

- Води! Води!

Одчинив дверцята повозу, затримав його та побіг до ставу. Приніс води у пригорщі, станув перед Степанією, що сиділа сперта на стінку повозу й мала заплющені очі. Він силкувався влити у її уста бодай кілька краплинок води. Нараз пані Гаєвичева вхопила його за рамена й тягнула до себе. Вся вода виллялася на її обличчя і на сукню. Та не зважаючи на те, Степанія тримала Івана й не пускала. Він увільнився з її рук, вискочив з повозу і сказав до візника:

- Пані трошки заслабла. Тепер уже добре, їдьте далі. Я вже йду додому.

Іван не здобувся на відвагу їхати далі з панею Гаєвичевою. Він станув за кущем біля ставу та споглядав за повозом, бо, хоча сповнив дане слово, то проте не знав набезпечно, чи вона не вернеться й не кинеться у став?..

А пані Степанія обтирала в повозі з обличчя й з сукні й, розгарячена та люта на весь світ, била головою стіну повозу і стогнала:

- Ох, ніхто мене не розуміє!

 

 

XI

 

 

Того самого вечора пан Гаєвич ходив по салону своєї палати, у присілку Бабине, й попахкував люлькою на цибусі, довгім, як палиця. Він ожидав своєї жінки й вістей від управителя Пенкальського. При столі сидів колишній товариш його молодості граф Залуський, світовий бувалець, який у переїзді з Парижу до своїх посілостей вступив по дорозі до Гаєвича. Граф Залуський бубнив легенько й нечутно пальцями об стіл і в розмові з Гаєвичем мав такий вираз обличчя, начеб на його нарікання на нові, важкі и нечувані часи відповідав з філософічним супокоєм:

- Немає нічого нового під сонцем.

Нараз роздер повітря нагальний та заїлий гавкіт і гаркіт собак. Пан Гаєвич вийняв люльку з уст і наслухував уважно. Опісля запитав:

- Мої собаки не сповняли ще ніколи свого обов'язку так завзято, як сьогодні. Що це може бути?..

- Хлопський бунт... нова гайдамаччина... - зауважив з спокійним усміхом граф Залуський.

Увійшов лакей і сказав, що якийсь жебрак наперся конче бачитися з ясновельможним паном поміщиком у салоні.

- Чому ж ти його не прогнав? - гримнув на нього пан Гаєвич.

- Він каже, що має для ясновельможного пана дуже важні й добрі вісті.

Пан Гаєвич обернувся до графа Залуського:

- Бачиш, пане-товаришу, які тут у нас відносини?.. Жебраки й діловоди за пан-брат собі з поміщиками...

- Воля, рівність і братерство... - сміявся граф Залуський.

- Чи пустити його сюди?.. - радився Гаєвич.

- Пусти, буде емоція... - жартував граф Залуський.

Увійшов старезний, сивий жебрак із грубою та суковатою палицею, уклонився аж до пояса й, піднісши праву руку вгору, закликав пророчим голосом:

- Слава во вишніх богу, а на землі війна та революція! Покайтеся, панове шляхта, купи тримайтеся й камінним муром станьте, а то з'їдять вас, пожеруть вас і стереблять двоногі миші та безхвості щурі, безштаньки, гольтіпаки, хлопи й жебраки.

На той чудний заклик не знав пан Гаєвич найти