Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

його переконаннями, може, він був такою мірою наляканий і рятувався в такий спосіб від можливого нового арешту? Не знаю. Але – своєрідний «феномен» доби.

Б. Комар редагував, «витягував» В. Земляка, і Харчука, і Григурка. Особливо багато зробив для В. Земляка. Повторюю ще раз: Борис мав бездоганний смак, і був хорошим редактором-стилістом.

Консультації у нас вів Андрій М’ястківський, майже щодня «пригощаючи» нас графоманськими віршами дописувачів свого відділу, особливо вдалі перли він записував до товстого кондуїту.

Дивовижна справа література. З вуст Андрія М’ястківського я почув перший справжній роман про війну. Якось він почав розповідати свою військову епопею – від покликаного до війська, на фронт тонкошийого подільського хлопчика, який всіх боїться, якого всі штурхають – посилають збирати недокурки біля офіцерських землянок, красти городину та яблука, до заматерілого розвідника в плащ-накидці, з автоматом на грудях, цигаркою в кутку рота, що гримає на таких, яким був сам, новобранців: «Ану, салаги, в кров… дишло… мать-перемать, слухати команду!» На той час я прочитав десятки романів про війну – серед них – як здавалося мені, – хороших, «вправних», одначе все те було, як борщ без цибулі, солі та лаврового листу. Є буряк, є картопля, є капуста, а смак не той. Тут же була війна з кров’ю, безголовістю і дурістю начальства, насильством, ґвалтуваннями, подвигами й безнадією. Зрозуміло, тоді про це й заїкатись не можна було. Як написати про те, що Андріїв високий командир, генерал, тупиця, бабник і самодур. Тупиця такою мірою… Андрій служив при ньому в Румунії перекладачем з румунської мови. З генеральського стола (і навіть з постелі) перепадало дещо і йому. Та ось підходять до Угорщини. Генерал викликає Андрія: «Мнє нужен пєрєводчик с вєнгерского». «Я не знаю». «Ізучі, даю нєдєлю». «Ну як же неділю». Розсерджений генерал, підходить до карти, пальцем обводить Угорщину. «Что же тут учіть, іх же горстка, посмотрі». «Та… це навіть група мов інша, угро-фінська». Генерал на мить задумався. «Смотрі, сволочі, і групу сєбє прідумалі. Hy ладно – десять днєй». Андрій протинявся десять днів, думав – якось минеться. Не минулося. Генерал викликає: «Ізучіл?» «Нікак нєт…ріщ генерал». Він як затупотить ногами: «В пєхоту, в пєхоту». Розходилися ми з редакції пізно вночі. Шкодую й досі, що вправний, обдарований поет, новеліст і повістяр Андрій М’ястківський не написав тоді того роману. Звичайно, тоді б його не надрукували. Деякі епізоди, сцени він «розсіяв» по інших своїх творах, і вони «не засвітилися» по-справжньому. Написав і опублікував аж нині, 1996 року, одначе роман мене великою мірою розчарував, чи то письменник «перегорів», чи – одна справа усна розповідь, інша – письмова, чи… літа. У світі є багато вправних розповідачів, а бере в руки перо, і… Якби всі, що вміють розповідати, так само писали книжки, у нас були б спілки письменників по селах з філіями на хуторах. Згадую про це із скрушністю, бо й сам так само розсіяв свою найбільшу тему, вражаючу своєю потужністю й трагізмом – історію роду моєї матері, старовинного козацького роду, незвичайного, розвіяного по сумних просторах двадцятого століття, століття, енергія, жорстокість, облудність якого, можливо, звели нанівець увесь попередній моральний поступ предків наших, перетворили його на глум, погасили ідеали, яким молилися одвіку. Ми вже не віримо ні в що, не віримо володарям дум, та й, власне, їх немає, одним не дали розвинутися, інших меркантильний вік звів у ширпотреб або виставив на посміх. І вже й звичайна порядність нам видається чимось особливим.

Отож не можу не згадати працівницю журналу, літредактора, а один час завідувачку відділу Ларису Павлівну Шевель. Не гожий судити про партійну діяльність її чоловіка Георгія Георгійовича Шевеля, на той час завідувача відділу агітації-пропаганди ЦК KПУ, а пізніше міністра зовнішніх справ республіки, либонь, він був таким, як і всі інші працівники тієї установи, іншим просто не міг бути, але в побуті вони зберегли якісь промінці тих ідеалів, котрі написала на своїх прапорах Революція і котрі вельми швидко поміняла на інші. Вони соромилися свого благополуччя, за Ларисою Павлівною ніколи не приїжджав чорний лімузин, все вона купувала у звичайних крамницях, на роботі велася напрочуд скромно: прибіжить раніше за всіх, повбирає в кімнатах, допоможе коректорові, техредові, вболівала за журнал, за колектив, і, певно, в тому, що ми так довго трималися, була і її заслуга, вона подавала чоловікові інформацію іншу, ніж увесь офіціоз.

Літературним редактором у «Дніпрі» кілька років працював Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Я зустрівся з ним, щойно він повернувся з каторги, на якій провів понад вісімнадцять років. Жив у Ірпені, знімав куток, і ми з Олесем Гончаром пішли провідати його, познайомитися з ним. Борис Дмитрович того дня був, як птах на перельоті – чекав на свою старшу доньку, котрої не бачив від дня свого арешту. Отож ми не довго гостювали в нього. По тому я навідав його ще раз, і, порадившись з О. Гончаром, запросив на роботу до редакції.

Борис Дмитрович у редакції не сидів, матеріали вичитував удома, відтак приносив їх на роботу. Вичитував увесь номер, і матеріали «комсомольські», з’їздів і пленумів, ніколи нічого про те не казав – був надто тактовний – про матеріали художні завжди мав свою думку, але також висловлював її не нав’язливо.

Одна обставина сприяла тому, що ми багато-багато часу провели з ним за розмовами: палити дозволялося тільки в кабінеті, у якому сидів я (тоді я сам багато палив), отож Борис Дмитрович приходив покурити. Іноді ці перекури, надто після здачі номера, тривали по кілька годин. За цигаркою він оповідав про своє життя, насамперед табірне. Пам’ятаю дещо й по сьогодні. Про арешт, про другий, вже в таборі, суд: в’язали лико до палиці, «створили» групу з сусідів по нарах, хоч всі вони належали до різних партій та сповідали різну ідеологію. Усі свідчення давав вурка, мовляв, співав націоналістичні пісні, зокрема, «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя». Вразила мене оповідь про приїзд до табору, в якому карався Борис Дмитрович, начальника таборів цілого краю, і всі перед ним запобігали, і якого потім вкинули до камери, в якій Антоненко-Давидович був старостою. Він його впізнав по кенгуровій бекеші та папасі. Вуркагани хотіли «розпотрошити» колишнього грізного начальника, забрати бекешу, папаху, а також цукор та махорку, які видавали в’язням на цілий місяць, але Борис Дмитрович не дав, забрав до себе, до політичних, і потім розпитував про те, що діялося на волі, про масштаби каральних акцій, про допити, на які водили колишнього можновладного енкаведиста. «Я не витримав уже “футболу”, – сумно оповідав Антоненку-Давидовичу колишній грізний гулагівський начальник, –