Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Її вже запрошено до обіду.

— Маю надію, вона вдавиться маслинкою.

— Господи, Торі, яка ти зла!

— Атож. Нам треба було залишитися там.

— Я весь ранок про це думаю. Ти знаєш, що проспала більш як добу?

— Для мене це не рекорд.

Він притискає мене до себе, наші вуста зустрічаються. Добре, що я встигла почистити зуби.

— Торі!

— Не треба цього — поки що, добре?

— Як скажеш.

Ми йдемо до їдальні — довгим коридором, повз двері. Мабуть, це крило саме для гостей, бо я бачу, що все то спальні.

— Це кімнати для гостей, років десять тому їх переобладнали, і тепер вони такі, як ти бачиш, з усіма зручностями.

— Так, мені подобається цей будинок.

— Ти можеш жити тут, скільки забажаєш. Хоч усе життя.

— Усе життя — це може бути дуже довго, а може — зовсім трохи. Я не хочу, аби моє життя було коротким, та довго на одному місці теж не всиджу — бачиш, яка розбіжність виходить?

— Але час від часу треба десь прихилити голову?

— Я подумаю про це, добре?

— Лише подумаєш?

— Так, поки що. Власне, я вже була колись заміжня.

—І що?

— Нічого доброго. Я нудилася, він гуляв. Усе було пристойно — зовні, розумієш? Ну, як це заведено в нас: аби все мало пристойний вигляд, і немає значення, що на споді бруд і мерзота. А коли я подала на розлучення, він захотів трохи моїх грошей — у мене є гроші, я тобі не казала?

— Для мене це не має значення.

— О, він спочатку теж так казав. А потім значення з'явилося. Мені допомогла тітка Роза. Кенні отримав дулю з маком, а я — волю. Тоді я й завіялась до Африки — подалі від добропорядних громадян.

— Навіщо ти мені це говориш?

— Щоб ти це знав і подумав, чи ти справді хочеш мати справу з перекотиполем. Я не вмію сидіти на місці.

— Ед подобається тобі, так?

— Так само, як і ти. І мене це чомусь не напружує. Почекаймо, Луїсе. Якось воно владнається.

Він цілує кінчики моїх пальців. Господи, яка романтика! Ну визнай, Торі, ти ж саме цього завжди хотіла!

— Тут їдальня, заходь, прошу.

Кімната велика й світла. Меблі з якогось світлого дерева, багато квітів. Вони вже всі за столом. Луїсова мати сидить на місці господині, мене садовлять поруч.

— Мамо, це Торі.

— Я зрозуміла. Я — донья Естела, мати цього шибеника. Як вам спалося, люба?

— Чудово, дякую за турботу.

— Що ви, яка турбота! Мені страшенно приємно клопотатися вами, Луїс так рідко з’являється, а я сама та сама… До речі, познайомтесь. Це — міс Бартон із вашої федеральної служби. Вона займається розслідуванням того жаху, що стався з вами.

Вона приблизно мого віку, тільки міцніша. У неї витончене обличчя, світле волосся зібране на потилиці. Надзвичайно красива жінка, щось є в ній таке… Навіть не знаю. Щось.

— Дуже приємно. Торі Величко.

— Керстін Бартон. Взаємно.

Голоси в нас схожі. Цікаво, чи ще хтось це помітив?

— Давайте обідати. — Луїс припиняє мовчанку, що запала. — А я сидів і думав: чи я збожеволів, чи вони й справді трохи схожі?

— Я одразу помітив. — Брекстон сам не свій, якщо не докине й собі. — Може, ви родичі?

— Виключено. Я народилась далеко звідси, в Україні.

Я бачу, як смикнулась Керстін Бартон. Чортовиння якесь.

— А ви, міс Бартон?

— О, я з Сан-Дієґо!

— А де це — Україна? — Меріон активно жує. У бабці пороху ще на трьох стане. — Це в Азії?

— Ні. — Джейк розглядає вино на світло. — Гарне вино, дуже. Це арманьяк? Звичайно ж. Україна межує з Росією, Польщею і ще кількома країнами. Досить велика і страшенно корумпована країна.

— Он воно що! — Меріон всміхається. — Що ж, бувають такі збіги.

Бувають, звичайно. Я перезираюся з Едом і Луїсом, що сидять поруч. Я знаю, що бувають збіги обставин. Можливо, те, що ми всі, саме в такому складі, опинились на тому літаку, було збігом, я можу це допустити — принаймні теоретично. Але в такі збіги я не вірю.

12

Я йду садом. Мені треба трохи подумати, тому я втекла сюди. Ще коли ми жили в старої Левін, я завжди тікала до саду. Мені здавалося, що дерева дають мені силу, заспокоюють, тому я завжди тікаю під їхній захист — завжди, коли мені непереливки.

Я пам'ятаю, коли Гарольд сказав мені, що одружується. Отак спокійно, наче щось буденне. Просто сказав:

— Родина хоче, аби ми з Дженною побрались.

— Родина? А ти?

— За два тижні в мене весілля. Гадаю, ти теж можеш прийти.

— Он як? Надішли мені запрошення.

— Добре. Куди сьогодні підемо?

— Поїдемо кататися на яхті.

Він узяв мене за руку. Я досі пам'ятаю, яких зусиль мені коштувало пережити той вечір. Він не помітив. Він нічого не помітив. Я не хотіла, щоб він бачив, як розбилося моє серце — на молекули розлетілось. Я тоді тільки-но вступила до інтернатури. І я вже досить тривалий час перебивалася поміж ними, аби навчитися ховати себе за посмішкою.

Я гадала, він кохає мене. Тому що я його кохала. Не знаю, це так банально звучить, але відчуття зовсім не банальне, хай йому грець. А ще він думав, що між нами нічого не зміниться. Що його одруження — просто формальність, поступка родині — і все. Я лишилася для них чужою, я не становила підходящої партії ні для кого з їхнього середовища. І Гарольд вирішив, що Дженна у своїй закоханості буде найменшим злом, не стане його надто обтяжувати, тож між нами все залишиться, як було.

От тільки я так не думала. Та він не знав. Він думав, що добре знає мене, але не знав. На його весілля я не пішла, чим знову обурила родину: «Невдячне дівчисько, і це після того, що ми для неї зробили!» А коли він прийшов, аби запросити мене на вечерю… він скучив, я бачила, але тим солодше мені було відмовитись. Я вирішила віддати його Дженні.

Бачили б ви його здивування! Я тоді точнісінько так стояла в саду — в іншому саду. І просто сказала йому:

— Хіба я тобі не казала, що не зустрічаюся з одруженими чоловіками?

Це для нього стало шоком. Любий Гарольд думав, що… Яка різниця, що він думав. Я тоді поринула в роботу, а іноді годинами сиділа, притиснувшися спиною до старого клена — зовсім такого, як у нашому старому дворі. Там, де ми жили колись, де був