Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

знайшов правильні слова, щоб утішити людей.

— Ми не знаємо, що коїться, але Люцифер світить, як завжди! Повторюю — Люцифер продовжує світити! Ми щойно отримали цю новину з корабля «Алкіона», що вилетів міжорбітальним рейсом до Калісто пів години тому. Ось що вони бачать… — Пул повернувся з балкона й прибіг до кімнати саме вчасно, щоб побачити, як на екрані заспокійливо пломеніє Люцифер.

— Сталося ось що, — задихано продовжував мер. — Щось спричинило тимчасове затемнення — ми наблизимо зображення, щоб роздивитися. Обсерваторія Калісто, будь ласка, вам слово…

«Звідки він знає, що воно тимчасове?» — подумав Пул, чекаючи появи наступного зображення.

Люцифер зник, його змінило зоряне поле. У той самий час мер затих, а розповідь продовжив інший голос:

— …двометровий телескоп, але згодиться будь-який пристрій. Це диск з абсолютно чорного матеріалу, зав­ширшки десять тисяч кілометрів з гаком, такий тонкий, що не має видимої товщини. І він розташо­ваний — вочевидь, навмисне — точнісінько так, що блокує Ганімед від світла.

— Ми наблизимо зображення, щоб подивитися, чи не можна роздивитися якісь деталі, хоч я в цьому сумніваюся…

З боку Калісто диск, що затьмарював Ганімед, у перспективі здавався овальним, удвічі більший зав­довшки, ніж завширшки. Він розширювався, поки не заповнив екран повністю. Після того стало неможливо сказати, чи продовжувало зображення набли­жатися, бо на диску абсолютно не проявлялося жодної текстури.

— Як я й думав — так нічого не видно. Спробуємо збільшити ближче до краю…

Знову не було видно жодної ознаки руху, поки на екрані раптом не з’явилося зоряне поле, різко обмежене кривим краєм диска завбільшки з чимале небесне тіло. Вони ніби дивилися повз обрій безповітряної, абсолютно рівної планети.

Ні, диск не був абсолютно рівним…

— Цікаво, — прокоментував астроном, що до цієї миті говорив на диво врівноважено, наче йшлося про повсякденну подію. — Край виглядає зазубреним, але дуже правильно, як пилка…

«Циркулярка, — пробурмотів тихенько Пул. — Невже вона нас розпиляє? Не говори дурниць…»

— Це найкраще наближення, далі дифракція спотворить зображення — потім ми його опрацюємо й отримаємо більше подробиць.

Збільшення тепер було таке сильне, що будь-які сліди округлості диска зникли. Екраном витягнулася чорна смуга, зазубрена по краях такими ідентичними трикутниками, що Пулові було важко відкинути зловісну аналогію до пилки. Втім, щось іще його муляло…

Як і решта людей на Ганімеді, він дивився, як нескінченно віддаленіші зірки запливають і випли­вають із тих геометрично бездоганних долин. Дуже ймовірно, що багато хто дійшов того ж висновку ще раніше за нього.

Якщо спробувати зібрати диск із прямокутних блоків — неважливо, чи будуть вони мати пропорції 1:4:9, а чи будь-які інші — у нього ніколи не буде рівного краю. Звісно, можна так наблизити його до бездоганного кола, як хочеться, використовуючи дедалі менші блоки. Однак навіщо морочитися, якщо просто хочеться збудувати достатньо великий екран, щоб затемнити сонце?

Мер мав рацію: затемнення таки було тимчасове. Але його закінчення стало прямою протилежністю сонячному.

Перший промінь пробився точно в центрі, а не в намисті Бейлі уздовж самого краю. Від сліпучого отвору розходилися ламані лінії — і тепер, під найбільшим збільшенням, проявилася будова диска. Він складався з мільйонів ідентичних прямокутників, певно, такого ж розміру, як і Велика стіна на Європі. І тепер вони розпадалися — ніби розбирався велетенський пазл.

Диск дробився, а промені пробивалися крізь дедалі ширші шпарини — на Ганімед повільно поверталося Люциферове постійне, щойно ненадовго перерване світло. Тепер самі складники диска випаровувалися, ніби для збереження власної реальності потребували контакту між собою.

Хоч стривоженим спостерігачам в Анубісі здалося, що минули години, уся подія тривала менш як п’ятна­дцять хвилин. Поки все не закінчилося, ніхто й не звертав уваги на Європу.

Там зникла Велика стіна, і минула майже година, поки з Землі, Марса й Місяця дійшла звістка, що саме Сонце кілька секунд поблимало, перш ніж продовжити світити як звичайно.

То був дуже вибірковий ряд затемнень, явно направлений проти людського роду. В жодному іншому місці Сонячної системи нічого подібного не по­мітили.

Серед загального збудження минуло трохи більше часу, перш ніж світ усвідомив, що МАТ-0 і МАТ-1 — обидва зникли, залишивши в Тихо і в Африці тільки відбитки віком чотири мільйони років.

То був перший раз, коли європці могли зустрітися з людьми, але вони не виглядали ані стривоженими, ані здивованими через чималих істот, що рухалися серед них з такою блискавичною швидкістю. Звісно, трактувати емоційний стан чогось схожого на маленький голий кущик без очевидних органів чуття або засобів спілкування було нелегко. Але якби їх налякало прибуття «Алкіони» й поява її пасажирів, вони, безперечно, залишились би у своїх іглу.

Коли Френк Пул, трохи обтяжений захисним костюмом і подарунком у руках — блискучим мідним дротом, — зайшов до нечепурних передмість Цяньвілла, він задумався, що європці мали подумати про недавні події. Для них не було ніякого затемнення Люцифера, але зникнення Великої стіни мало їх сильно вразити. Вона простояла на тому місці тисячу років, як щит і, безперечно, щось набагато більше, а тоді раптом її не стало, наче й не було ніколи…

Петабайтна пластинка чекала на нього, а навколо неї стояла група європців, виказуючи перший прояв зацікавленості, який Пул у них бачив. Він задумався, чи Еалмен не наказав їм якось стерегти цей дар з космосу, поки він не прийде його підібрати.

І забрати його геть, бо він тепер містив не тільки заснулого друга, а й жахіття, що якийсь майбутній вік зможе вигнати з нього. Забрати до єдиного місця, де його можна безпечно зберігати.

Розділ 40. Північ: Піко

Буде важко уявити, думав Пул, більш мирну сцену — особливо після шоку останніх тижнів. Похилі промені майже повної Землі освітлювали всі дрібні деталі безводного Моря Дощів, а не затоплювали їх світлом, як зробив би лютий прожектор розжареного Сонця.

Невеликий супровід з місячних автомобілів розташувався півколом за сто метрів від непримітного отвору в підніжжі Піко, що був входом до Сховища. З цього місця огляду Пул бачив, що гора не заслу­говувала на таку класифікацію, визначену ранніми астрономами, яких ввела в оману гостра тінь. То був скоріше округлий пагорб, аніж гострий пік, і Пул тепер легко вірив, що одним з видів місцевого дозвілля було заїхати на вершину на велосипеді. Дотепер ніхто з тих спортсменів не міг здогадатися про таємницю, приховану під їхніми колесами. Пул сподівався, що це зловісне знання не відштовхне їх від здорових тренувань.

Годину тому, з почуттям перемішаного з тріумфом смутку, він віддав пластинку, яку привіз, жодного разу не випустивши її з поля зору, з Ганімеда прямо на Місяць.

— Бувайте, старі друзяки, — пробурмотів він. — Ви добре впоралися. Можливо, якесь майбутнє покоління знову вас пробудить. Але загалом я дуже сподіваюся, що ні.

Він дуже ясно уявляв собі одну нагальну причину, чому знання Еалмена могли знову знадобитися. Безперечно, якесь повідомлення зараз летить до невідомого центру керування, несучи звістку про те, що їхній слуга з Європи перестав існувати. З правдоподібним везінням, якусь реакцію можна було очікувати через 950 років, плюс-мінус кілька.

Пул у минулому часто