Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 36

Вечір тільки розпочинався, тож Богдан відкинув пропозицію Мирослава поїхати назад до гаражів.

У його крові грали ендорфіни, і все, що відбувалося, сприймалося якось легше і простіше. Богдан згадував, як у студентські роки блукав нічним містом і думав над наступною темою розслідування.

Чому він раніше не повернувся до цього?! Чому з власної волі заліз у коробку службових зобов'язань, хоча сам під час передвиборних перегонів стояв на позиції, що мер може бути будь-яким, іншим. Звичайно, його виборці під «іншим» навряд мали на увазі, що їхній градоначальник тишком цілуватиметься з гарненьким хлопцем в місячному сяйві, але – щасливому й працювалося легше…

Він потяг Мирослава в тінь дерев, до лави, прихованої від перехожих рослинністю з трьох боків. Заспокоїв його, що байк залишився в зоні видимості та досяжності, а потім розсміявся і почав цілувати. Цієї ночі губи Мирослава наче медом намазали, Богдан не міг від них відірватися, і не хотів. Він стискав холодними руками щоки Мирослава, дражнячи короткими поцілунками, а потім наче намагаючись дістати язиком до самої горлянки.

Це тривало, поки Мирослав сам не відсторонився.

– Стій, я ж не залізний… – він кивнув на свої штани, які вже помітно видавали його збудження. Поглядом майже благав припинити.

– Що?

– Якщо ти не можеш зараз з цим щось зробити, то краще… Зупинись. Я на байк так не зможу сісти.

– Як скажеш, малий.

Богдан залишив руку на плечах Мирослава, продовжив водити по відкритій шиї, зачіпаючи лінію росту волосся і посилаючи по шкірі натовп мурашок. Хвилин п'ять вони сиділи в тиші без жодного дискомфорту, дивилися на місто, що розкинулося на тій стороні озера, спляче, але величне. Піднявши голову, Богдан відчув майже п'янку свободу цього особливого вечора. Він міг що завгодно утнути, проте – за іронією – нічого не хотів більше, ніж сидіти поруч і посміхатися, бо Мирослав поклав голову йому на плече.

– Я бачив у тебе в гаражі картинки. Любиш космос?

Мирослав видихнув йому в шию.

– Дістанеш мені зірку з неба, Богдан Олександрович?

– Господи, Мирослав, ти ж фізик, – зовсім беззлобно підчепив його Богдан, сіпнувши плечем. – Ти знаєш, що зірки це… не… Не романтично. Величезна термоядерна пекельна куля, яка за секунду…   

– Зануда, – штовхнув його між ребрами Мирослав.

Богдан закинув голову на дерев'яну спинку, повертаючись до зірок. До цих величезних термоядерних пекельних куль, якщо точно. Очі поступово звикли до темряви і він навіть розгледів туманність Чумацького шляху, одразу показав її Мирославу і ще довго вдивлявся в обличчя свого коханця, з усіма нічними тінями та півтонами, що грали на шкірі. Більше тижня вони були «разом», а Богдан ще до цього не звик. Його постійно долали сумніви, питання і страхи: а чи варто було починати?… Як заткнути цей фонтан самокритики? Він притиснув Мирослава ближче до себе і видихнув.

– А в тебе колись були дівчата? – обернувся до нього Мирослав.

Богдан не відмовив собі в задоволенні і клюнув його губами в ніс.

– Це тебе цікавить, справді?

– Хочу дізнатися про тебе більше.

– Добре.

Втупившись у гладку поверхню озера, Богдан зволікав.

Історія з підставною дівчиною виставляла його не в кращому світлі, але промовчати теж не варіант. Мирослав поводився так, наче між ними був встановлений негласний бартер: послуга за послугу, відвертість за відвертість, ласка за ласку. Напевно, Мирослав боявся, що для Богдана їхні стосунки залишалися швидкоплинними пустощами. Він хотів більше і мав на це право…

– Одного разу я начебто зустрічався з однокурсницею. Це були навіть не стосунки, а радше взаємовигідна співпраця.

Він розповів Мирославу все. Про те, як тиснули батьки, брат жартував, а Рита з великим ентузіазмом сприйняла прохання обдурити його маму з татом. Богдан тоді абсолютно не помічав, що він Риті справді почав подобатися, і оскільки про орієнтацію він їй не сказав, а списав усе на зайнятість навчанням, то дівчина подумала, ніби у неї залишався реальний шанс на нього.

– Коли настав час цю виставу вже припиняти, я сказав батькам, що ми, ну, не підходимо один одному. Не зійшлись характерами. Так буває, еге ж? Я їх недооцінив, – сумно сказав Богдан. – Десь тиждень вони виносили мені мізки, що я профукав свій єдиний шанс на щастя, а Рита була тією єдиною. Мама навіть купила позолочений браслет, щоб я пішов і вибачився, подарувавши його Риті.  

Мирослав кивнув, лежачи у нього на грудях. Його волосся лоскотало губи Богдана, коли він говорив.

– Я не міг піти до Рити та відродити це шоу, я не міг… І утнув дурість. Сказав, що вона мені зрадила.

Прикривши повіки, Богдан подумки повернувся в той день. Події кружляли навколо нього з шаленою швидкістю, перед очима стала Рита, скривджена і заплакана. Їй довелося вислуховувати претензії від мами Богдана, яка вважала себе достойною втручатися у відносини підлітків. Вона зробила це, зателефонувала Риті і заявила, що, незважаючи на зраду, вона має повернутися до нього.

– Рита і слова не сказала, що все це була моя брехня, але зі мною більше не віталася. Ось таким я був придурком.

Вибравшись із його обіймів, Мирослав замислено поклав лікті на коліна, дивлячись перед собою.

– Ти не винен, якби не твої батьки… У такі моменти я навіть радію, що в мене їх нема.

Богдан потягнувся до нього:

– Малий, мені так шкода.

– Не треба, – відштовхнув його руку Мирослав. – Я хіба просив мені співчувати? Усі чомусь думають, що треба обов'язково пожаліти бідного сироту. Це було давно, мені вже пофіг, окей?

– Добре, добре.

– Не віриш мені, так? – примружився Мир.

– Я… Слухай, ти щось про них намагався дізнатися?

Замість відповіді Мирослав голосно пирхнув і відвернувся, що Богдан сприйняв як однозначне «ні».

– Я міг би допомогти. Якщо ти хочеш дізнатися, хто твої батьки…

– Ти міг би, я зрозумів, дякую дуже, але не треба. Мені це не цікаво. Все, просто припини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍