Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

32

- Кімберлі, люба, Генрі сьогодні не зможе тебе забрати зі школи. У нього з'явились проблеми з собакою, і він терміново поїхав у ветеринарну клініку. Давай якось сама, добре? Тільки обов'язково мені подзвони, як дістанешся додому, щоб я не хвилювалася.

Я стою посеред шкільного коридору, тримаючи в руці телефон з відкритим ротом і розкритими від здивування очима, все ще чуючи заглушені короткі гудки, що доносяться зі слухавки.

Мама, моя мама щойно дозволила мені йти додому самій. І хоча це з урахуванням обов'язкового фотозвіту або відеодзвінка, але це явно останнє, чого я від неї очікувала. Я вже настільки звикла до такого стану речей, що звичайна прогулянка додому після уроків здається чимось незвичайним. А тому, відчуваючи раптовий приплив енергії, я бадьоро виходжу зі школи, жадібно вдихаючи ковток свіжого повітря. Нарешті свобода.

Десь вдалині з'являється знайома постать. Стен, спираючись на поручні невисокої шкільної огорожі, розмовляє з Семом, який тримає сигарету, що димить, у роті. Побачивши мене, Стен швидко випростується, прощається з однокласником міцним рукостисканням і підходить до мене. Від нього трохи пахне тютюном, хоча сам він не курить, а ще одеколоном. Я відчуваю на собі ще якийсь час пильний погляд Сема, навмисне ігноруючи його, а потім він гасить цигарку об паркан і йде геть.

— Я чекав на тебе, — оголошує Стен, голос його м'який, на обличчі привітна посмішка.

Сьогодні на ньому звичайна світла сорочка поло та коричневі штани, на плечі у нього звисає шкіряний ремінь сумки.

- Ну що, поїхали?

- Стривай, - видихаю я. Я жестом зупиняю його. 

Стен трохи супиться, мабуть, тільки зараз помічаючи мій незвичайний стан, бо я досі не можу відійти від шоку.

- Генрі сьогодні не приїде, - я знову видихаю.

Стен затримує на мені погляд, ненадовго замовчавши. Він знизує плечима.

- Поїдемо тоді моєю машиною, не проблема.

Я набираю в рот повітря, збираюся сказати, але він вже обернувся і йде прямо до місця паркування. Мені не залишається нічого, окрім як піти за ним.

На парковці він вже чекає на мене, відчинивши для мене передні дверцята "Тесли". Я трохи прискорююся, щоб не ставити його в незручне становище, залізаю всередину і, коли Стен теж опиняється в салоні, гримнувши дверцятами, він піднімає погляд і зупиняє його на мені, затримавшись на секунду довше, ніж слід. Мені здається, він збирався щось сказати, але чомусь передумав. Він одразу тягнеться до замку запалювання і кладе руки на кермо, зосереджуючись на головній задачі. Я ловлю себе на думці, що я вперше у його машині і мені незвичайно бачити його за кермом. І тільки коли двигун забурчав, а автомобіль рушив із місця, виїжджаючи на дорогу, Стен нарешті подає голос.

— Я хотів запросити тебе до мене додому, щоб нас ніхто не відволікав. Але якщо тобі незручно, то можна іншим разом.

Я знаю, чому він так сказав і навіть не дивуюсь подібній пропозиції. Я почуваюся трохи винною через те, що вчора ми так і не змогли як слід позайматися. Спочатку через Кейна, який вирішив, що нам виявилося мало десятихвилинної розмови, і продовжував писати мені повідомлення, зокрема, щодо його несхвалення моїх занять зі Стеном, а потім через маму, яка буквально нахабно витягла Стена на кухню, нарікаючи на те, що він рідко до нас заходить.

- Я тільки подзвоню мамі, щоб вона не хвилювалася, - я скоса кидаю погляд на Стена, прикладаючи телефон до вуха, намагаючись таємно вирахувати його реакцію, поки мені у вухо лунають довгі гудки. Але він продовжує спокійно вести автомобіль, нічим себе не видаючи. Мама піднімає слухавку лише з четвертого гудка.

- Так, Кім, тільки говори швидко, я зараз зайнята.

Я навіть ненадовго гублюся, не знаходячись з відповіддю. Я чую на задньому фоні шум і метушню, і розумію, що справді не вчасно. Мабуть, у мами підготовка до майбутньої виставки.

- Я зараз їду до Стена, ми збираємося позайматися історією кілька годин. Ти не проти?

І, не дочекавшись відповіді, я відвожу телефон від вуха і трохи наближаюсь до Стена, повертаючи динаміком у його бік. Він трохи відхиляється до мене, не відриваючись від дороги і голосно, так щоб його було добре чути, промовляє:

- Здрастуйте, Джуліє.

Я притискаю телефон назад до вуха.

- Добре, Кім, - лунає рівний мамин голос, що означає те, що вона чудово чула Стена. - Це все?

Мене дивує така беззастережність мами, а тому я навіть трохи запинаюся.

- Так.

– Гаразд, – повторює мама. Вона видихає. - Поводьтеся добре.

І вона вішає слухавку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍