Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Насправді я не могла заснути всю ніч. Усе думала про Даміра. Він то ніжний зі мною і турботливий, то як холодна кам’яна стіна. Мені здавалося, що я рішуче налаштована на те, щоб розлучитися з ним, розірвати будь-які зв’язки, але зараз чомусь зволікаю з тим, щоб дістати із сумочки браслет і озвучити причину, через яку я тут.

— Ви хочете закласти щось? — після того, як чоловік розуміє, що першою я не заговорю, бере ініціативу у свої руки.

— Так, звісно, — схаменулася я. — Ось.

Кладу на стійку браслет. Від одного погляду на нього в серці поселяється тупий біль.

— На жаль, у мене немає ні чека, ні сертифіката, ні будь-яких документів на нього, бо це був подарунок мого чоловіка, — додаю, боячись, що чоловік може вирішити, що я вкрала прикрасу, і викличе поліцію.

Таке теж трапляється.

Чоловік киває, немов кажучи, що вірить мені й це не проблема. Бере в руки браслет.

— Мені потрібен час, щоб перевірити справжність каменів і оцінити його. Ви можете почекати. Попрошу помічницю зробити вам каву.

— Ні, дякую, нічого не потрібно, — видавлюю із себе усмішку, вішаю пальто на вішалку й опускаюся в крісло.

Нервово смикаю на собі светра, відчуваю себе не у своїй тарілці. Мені здається, що минає ціла вічність, перш ніж чоловік повертається, щоб озвучити мені суму.

Це набагато менше, ніж його вартість. Але навряд чи мені де-небудь дадуть більше. Тільки я знаю, що викуповувати браслет ніхто не буде. Я залишаю його тут назавжди.

— Дякую, мені підходить.

Чекаю, поки відрахують потрібну суму, товсту пачку валюти ховаю в сумочку й у сум’ятті залишаю ломбард. Начебто повинна радіти, розв’язала всі свої проблеми, але чомусь така туга бере, що сльози на очі навертаються.

Прошу в адвоката надіслати номер рахунку, щоб перерахувати аванс, і прямую до банку. Квитанція про оплату пече пальці. Перший крок зроблено, відступати нікуди. Ще трохи, і я стану вільною жінкою. З дитиною на руках. У якої ні житла, ні роботи. Перспективи — вогонь!

У будинок прослизаю мишкою. Решту грошей ховаю в шафі. Падаю на ліжко і прикриваю повіки. Морально виснажена так, наче не в ломбарді гроші отримала, а весь день десь гарувала, щоб заробити їх.

Розкидаю руки в сторони, намагаюся розслабитися. А ще не розплакатися. Моє життя здається мені жалюгідним, я сама здаюся собі жалюгідною. Усі плани на життя зруйновані, а нові побудувати не вдається. А ще дуже страшно побачити реакцію Даміра на розлучення. Він точно буде злий, а весь гнів у мій бік спрямує.

Після обіду спускаюся на перший поверх, щоб перекусити. У хатньої робітниці сьогодні вихідний, у будинку я одна. З їжею не заморочуюся. Роблю сендвіч і нарізаю овочі. Тільки-но сідаю за стіл, як хтось із такою силою штовхає двері, що ті з гуркотом врізаються в стінку, лякаючи мене.

Я повертаю голову на звук, зустрічаюся поглядом із розлюченим, наче сам чорт, Даміром, який швидким кроком наближається до мене, а потім зі злістю кидає на стіл переді мною той самий браслет, який ще вранці я заклала в ломбарді.

— Як ти це поясниш? — вимогливо запитує він.