Читати книгу - "Дзеркало судді"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 47
Перейти на сторінку:
обличчя, не таке молоде, як постава; миттєве світло посилило його орлиний профіль, але висвітило зморшки. Можливо, це обличчя постаріло від частого гриму, бо Х’юго Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси і срібне блищання ланцюжка на мить робили його подібним на лицаря в латах, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому фоні дощових небес.

Проте, як і раніше, спокій відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто, у прямому розумінні слова, був біля його ніг, мимоволі сіпнулися, коли раптове світло розірвало сіру завісу, бо до цієї хвилини сумовитий дощ ніяк не провіщав грози. Єдина пані, що носила свою сивину з тією гордою витонченістю, яка відрізняє світських американок, закрила очі і зойкнула.

Її чоловік, флегматичний лорд Автрем — англійський генерал, що служив в Індії, — сердито підняв голову. Молодий чоловік на прізвище Мелоу закліпав добрими собачими очима і впустив горнятко. Елегантний пан з якимсь винюхуючим носом — сам Джон Кокспер, газетний король, — неголосно вилаявся не на англійський, а на канадський лад, бо родом був з Торонто. Однак чоловік у плащі стояв, як статуя, його орлине лице було подібне до б’юсту римського імператора, навіть повіки його не ворухнулися.

Коли купол неба, розколотий блискавкою, знову став темним, цей чоловік із дещо недбалим тоном сказав:

— Гримить через кожні півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не вкриє, хіба що від дощу.

Мелоу, наймолодший в компанії, звернувся до пані.

— Мені здається, — несміливо сказав він, — неподалік є будинок.

— Будинок он там, — трохи похмуро промовив генерал, — але він зовсім не подібний на гостинний готель.

— Як дивно, — сказала його дружина, — що дощ наздогнав нас саме тут, поблизу самотнього будинку.

Щось у її тоні не дозволило тонкому і розумному Мелоу поставити запитання; а газетяр із Торонто, позбавлений цих якостей, грубувато запитав:

— Чому? Старий, вкритий мохом замок…

— Цей замок, — сухо сказав Автрем, — належить маркізу Марни.

— Нічого собі! — вигукнув сер Джон. — Я чув про цього маркіза. Минулого року «Комета» давала на першій смузі прекрасний матеріал «Знатний самітник».

— І я про нього чув, — тихо сказав Мелоу. — Розповідають різні речі. Ходять чутки, що він носить маску, бо хворий на проказу. Ще мені говорили, що він народився виродком і виріс у темній кімнаті.

— У нього три голови, — промовив актор без натяку на жарт.

— Я не хотіла б вислуховувати плітки, — сказала леді Автрем, — і жарти тут недоречні. Я добре знайома з маркізом. Ми дружили, коли він ще не був маркізом і жив у Вашингтоні, тридцять років тому. Ніякої маски він не носив, принаймні у моїй присутності, і на проказу не хворів, хіба що трохи уникав людей. Голова в нього була одна, і серце одне, тільки воно розбите.

— Нещасна любов! — зрадів Кокспер. — Годі знайти кращого матеріалу для «Комети».

— Як це потішно! — сказала леді Автрем. — Чоловіки вважають, ніби серце може розбити тільки жінка. Ні, бідний Джеймс втратив брата, точніше, кузена, вони виросли разом і були дуже близькими, навіть серед братів такий зв’язок буває рідко. Забула сказати, що маркіза звали тоді Джеймсом Мейром, а молодшого, улюбленого брата — Морісом. Джеймс був недурний і дуже гарний собою — високий, з тонким лицем, хоча нам, молодим, він видавався трохи старомодним. Моріса я не бачила, але мені казали, що він справжній красень, правда, радше в оперному, аніж в аристократичному дусі. І справді, він прекрасно співав, розумівся на музиці, грав на сцені, він міг й умів буквально все. Джеймс постійно запитував нас, чи здатна жінка встояти перед таким дивом. Він обожнював брата, але одного разу його кумир розбився, немов фарфорова лялька. Моріс помер, коли вони жили біля моря; тоді ж помер і Джеймс.

— Відтоді він і живе затворником? — запитав Мелоу.

— Ні, — відповіла леді Автрем. — Спершу він довго мандрував: Азія, острови людоїдів — зрештою, де він тільки не був. Смертельні удари вражають людей у різний спосіб. Кажуть, він не терпить жодних спогадів. Навіть портретів не зберігає. Тоді, після смерти брата, Джеймс поїхав відразу, того ж дня. Я чула, що повернувся він років через десять. Можливо, мандрівки його трохи втішили, але раптом на нього напала релігійна меланхолія.

— Кажуть, у нього вчепилися католицькі священики, — пробурчав лорд Автрем. — Я знаю точно, що він роздає милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самітник. Не розумію, яка з цього користь. Навіщо це треба його духовним наставникам?

— Мракобіси, — пояснив Кокспер. — Ні, ви подумайте! Людина може приносити користь суспільству, служити людям, а ці кровопивці висмоктують з нього всю кров. Вони йому й одружуватися не дають, ви вже повірте мені!

— Так, він не одружився, — сумно сказала пані. — Коли ми були молоді, він любив мою близьку подругу. А потім… Розумієте, яку Гамлета, втративши все, він втратив любов. Власне, усі ви знаєте його колишню наречену. Це Віола, дочка адмірала Грейсона. Вона теж залишилася самотньою.

— Яка мерзота! — вигукнув сер Джон. — Яке безглузде звірство! Це не драма, а злочин. Я просто зобов’язаний оповістити суспільство про цей жах. Ні, ви тільки подумайте, в двадцятому столітті…

Він аж задихався від гніву, а лорд Автрем, помовчавши трохи, сказав:

— Мені здається, ченцям не завадило б згадати слова: «Залиши мертвим ховати своїх мертвих»’.

Дружина його глибоко зітхнула.

— Так це й виглядає, — сказала вона. — Мрець ховає мерця, роками, знову й знову.

— Гроза минула, — сказав Ромейн, посміхаючись невідомо чого. — Вам не доведеться заходити в негостинний замок.

Леді Автрем здригнулася.

— Я зроду-віку знову туди не зайду! — вигукнула вона.

— Знову? — перепитав Мелоу. — Отож, ви були там?

— Я спробувала, — гордо відповіла вона. — Але не варто про це згадувати. Дощ закінчився, можна йти до авта.

’ Євангеліє від Луки 9, 60.

Вони пішли, а генерал дорогою сказав своєму молодому приятелеві:

— Не хочеться говорити при Кокспері, але краще, щоб ви це знали. Я не можу пробачити Джеймсу одного. Коли моя дружина прийшла до нього, він гуляв у парку. Вона послала з лакеєм свою картку і чекала його біля входу. Незабаром він з’явився і пройшов повз неї, ніби й нічого не було. Він навіть не поглянув на жінку, з якою колись був у дружніх стосунках. У ньому не залишилося нічого людського. Моя дружина має право називати його мерцем.

— Дуже дивно, — сказав його співрозмовник. — Це геть… геть не те, чого я спочатку очікував.

Розлучившись з друзями, Мелоу відправився на пошуки свого приятеля. Ченців йому зустрічати не

1 ... 40 41 42 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркало судді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркало судді"