Читати книгу - "Аметистовий браслет для Аглаї, Катерина Федоровська"

Розділ 22. Гнів Адама

Вечерю зі своєю матір’ю Адам програв Аглаї в карти. Донька відставного генерала чудово зналася на картярських іграх. Вона легко обігравала чоловіка, закидаючи козирями, успішно набирала якнайбільше очок у преферансі та якраз двадцять одне в тій однойменній грі.

Грали на бажання. Коли вигравав Адам, то картярський борг забирав поцілунками. Аглая ж вигадувала щось смішне й оригінальне. Вже й стрибав на одній нозі, співав їй під вікном серенади, приміряв її уквітчані жіночі капелюшки. Коли ж раптом Аглаї, в черговий свій виграш, спало на думку загадати зустріч із графинею Євлампією. Тому й завела мову про спільну вечерю.

- Ти хочеш повечеряти із моєю матір’ю? – перепитав здивовано.

- Так, а чому б і ні? – невимушено відповіла. – Їй, напевно, дуже одиноко. І вона хотіла б спілкування. Нехай це буде моє бажання.

Аглая відчувала, що має право просити про цю зустріч. А згодом навіть і вимагати зізнання від Адама. Вона задумала собі до приїзду гостей відверто вже нарешті з ним поговорити. Бо дуже вони зблизилися за цей спільний місяць подружнього життя. Тож повинна добитися від нього правди. Та й Адам, помітно було, став до неї більш чуйним та піддатливим. І на підтвердження цього, почухавши якусь мить в глибокому задумі свого лоба, він погодився на спільну вечерю.

У столову залу графиня Євлампія заходила величаво, мов якась пава. Аглая трохи нервувала, адже неприємний по́смак залишився після їхнього першого знайомства.

Однак графиня-мати була ввічливо приязною і зовсім не скидалася на божевільну. Лише час від часу нервово потирала свій аметистовий браслет.

Застільна бесіда велася переважно про знайомих графської сім’ї, про життя у місті. Євлампія іноді впадала у якийсь задум, втуплювалася немиготливим поглядом у стіну. Обводила чіпким поглядом кожен куток великої зали.

Аж раптом несподівано промовила:

- Не знаю навіть, як я буду пояснювати свою відсутність протягом цілого року всьому світському товариству. Ти ж не заборонятимеш мені відвідувати моїх знайомих?

- Звісно, ні, мамо, але ж ти розумієш, що треба буде дотримуватися легенди, - і винувато поглянув на Аглаю. Певно, все ж таки мучила його совість. – Батько й на довше зникав, тож не хвилюйся. Ніхто не дивуватиметься. Випадкове зникнення, раптова поява – чого тільки не буває в нашому житті.

- Аби не трапилося так, як з твоїм батьком, - роздратування якесь почулося в її голосі.

- Не трапиться! Барон Крісовський написав у листі, що все в них пройшло добре на острові.

- Ґеорґ Крісовський? - перепитала графиня. Але вимовляла його ім’я з таким острахом, наче він був самим дияволом.

- Так. Він єдиний, на кого ми могли покластися у такому делікатному питанні. Саме тому я запропонував цю місію барону. Він супроводжує Едду, житиме з нами, поки ми не розв’яжемо наші проблеми, а потім відвезе її знову на острів. Ґеорґ подорожував з батьком, знає добре цей шлях.

Згадка особи барона спрацювала, як якийсь спусковий механізм, виплеснувши бурхливі емоції графині назовні. Вона якось зовсім дивно повелася. Закрила обличчя руками та гірко й голосно зітхнула.

- Це мені покарання за все. Це я в усьому винна. Бо коли все починається з брехні, то кінець жахливий, - Євлампія промовила ці слова з якимось гортанним надривом, немовби уся сутність її була сповнена болем. – Я - погана мати, я - жахлива дружина, тож це мені за все розплата.

- Мамо, про що ти говориш? – Адам напружено дивився на неї та, схоже, нічого не розумів, до чого велося.

Аглая ж, здавалося, не ворушилася навіть, так їй було цікаво.

- А ти не здогадався? Ти досі ні про що не здогадався? – повторювала одне й те ж, утираючи неждані сльози. – Я припустилася жахливої помилки. Це було так підло й низько стосовно Едуарда з мого боку. Але ж я просто жінка. Я кохала твого батька, проте піддалася на вмовляння Ґеорґа. Моя тимчасова слабкість. Ох, Адаме, на щастя, твій батько так і не дізнався ні про що. Інакше він би зненавидів мене ще більше. Справжня подвійна зрада: коханої дівчини й ліпшого друга.

Вона, мабуть, не помічала вже нікого: ні Адама, який навіть не наважувався щось спитати, ні Сусанну, що німою тінню застигла під тим самим фікусом, ні свою невістку, яка також намагалася не проґавити жодного слова.

- Я роздумувала увесь цей час, за що нашій сім’ї таке покарання. І я зрозуміла. Це за мій гріх. Але його очі, сповнені обожнюванням, його гарячі вмілі руки й ті солодкі, мов квітковий мед, слова. Ні-ні, Ґеорґ не покидьок, він пропонував все розповісти нашим батькам і скасувати заручини з Едуардом, але ж мені здавалося, що я кохаю Едуарда. Та й Ґеорґ був завжди бідний, як церковна миша. Його батько був у боргах, а маєток закладений.

- Мамо, - голос Адама прогуркотів, мов небесний праведний грім. – Тільки не кажи, що Касій – син барона Крісовського!

Але гіркі ридання матері, які лавиною нахлинули на неї, були підтвердженням, що саме так воно і є.

Адам рвучко підійнявся зі свого місця, жбурнув серветку додолу й гаркнув на служницю:

- Іди геть, Сусанно! Взагалі, можеш сказати своїй сестрі й усім іншим, що я даю Вам тиждень вихідних. Їдьте до рідних, у подорож. Байдуже, цілісінький тиждень я не бажаю у маєтку нікого бачити, крім мого дворецького. Повідом моє рішення Митридонту. Він має бути десь біля оранжереї. Зрозуміло?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍