Читати книгу - "Дозволь мені залишитися на ніч , Кетрін Сі"

Глава 20. Другий поверх

⁠♡⁠♡♡

Повертаючись до будинку я зайшла в магазин і купила собі алкоголь. Я не зможу заснути перебуваючи у тверезому стані, тим паче сьогодні. 

Мені важко повірити, що Арон дійсно покінчив з життям, але я на власні очі бачила, як труну з його тілом засипали землею. Потрібно прийняти той факт, що він дійсно вчинив самогубство. 

Опинившись у будинку я зачинила двері зсередини й відразу розмістилася на дивані, сидіти на вулиці бажання не було, хоча й погода дозволяла. Вмикаю телевізор, для фону й набираю номер Клінтона, хлопець відразу відповідає.

— Привіт, Бет. — досить радісний голос.

— Привіт, — не те, що в мене, — Як там справи вдома? Ти в порядку?

— Так, не хвилюйся, все в повному порядку… я граю в ігри і чекаю доставку піци.

— Молодець.. я завтра зранку сяду на потяг і близько дванадцятої буду вже вдома. 

— Гаразд, — чую, як Клінтон агресивно клацає по клавішах приставки. — Тобі не дзвонив комісар?

— Ще ні, але обов'язково подзвонить, не хвилюйся. 

— Я знаю, просто складно чекати.

— Складно…. До завтра?

— Так-так, до завтра, сестричка. — завершує виклик. 

Яка ще сестричка? Просила не називати мене так. Мені не подобається те, що він прив'язується до мене, або ж, він просто гарний підлабузник. 

Відкладаю телефон в сторону й встигаю зробити ковток пива перш, ніж хтось стукає у мої двері. Можливо сусіди бачили, що я приїхала. 

— Вип'ємо? — на порозі стоїть Джером з пакетом алкоголю.

— В мене відчуття дежавю. — пропускаю його до будинку. — Склянка потрібна?

— Рожевого кольору, — його відповідь змушує мене посміхнутися, він також пам'ятає той день. 

Ставлю на маленький стіл перед телевізором склянку й сідаю назад на диван.

— Кому допомагав? 

— Рідним Арона. 

Джеррі відкриває й собі пляшку пива, але темного, робить ковток, а потім вливає рідину з пляшки в склянку.  

— Ти віриш в його самогубство? 

— Так, — дивиться на мене. — Арон залишив записку на березі.

— Це жахливо… що мало статися, щоб він вирішив покінчити з життям?

— Його хотіли засудити за махінації та використання значка поліцейського в брудних цілях. 

— Звідки ти знаєш? — роблю ковток пива.

— Його батько розповів… після твого від'їзду Арон дуже змінився.

— Після мого? 

— Так, — ставить склянку на стіл й повертається до мене. — Ти сподобалася йому… через тебе наш з ним конфлікт трохи загострився у ті дні. 

— Досить… я не дуже хочу слухати про те, що я розбила комусь серце. 

— Чому?

— Тому що, я почну винити себе за його смерть… так само, як за смерть сестри себе виню. 

Джером нічого не відповів, тож ми просто мовчки пили пиво й дивилися, якесь шоу по телевізору, іноді сміялися. 

— Джеррі?

— Що? — ми обоє вже трохи п'яні.

— Пам'ятаєш, ти обіцяв бути поруч, якщо я захочу піти на другий поверх? 

— Хочеш піти? — киваю. — Я буду поруч, якщо ти так хочеш. 

— Мені здається, що саме час туди піти.. я стільки років відкладала це.. 

— Мені піти першим? — встає з дивану. 

— Не знаю… давай разом. 

— Ти точно готова? — ще раз киваю. — Тоді йдемо. 

Джером бере мене за руку і впевнено рушає до сходів. Тримаючи його ось так за руку я відчую впевненість та спокій на душі. Міцніше стискаю його долоню і даю собі можливість згадати, як це, коли хтось допомагає тобі. Адже, як тільки ми поїдемо з Аннесі назад у Париж, я хочу переїхати з квартири, нам не варто вдруге піддаватися спокусі й починати щось, перший раз завдав мені забагато болю. 

Чоловік опускає ручку дверей й ті відчиняються, я помічаю своє дитяче ліжко, стіл, стілець, крісло та шафу. На підлозі лежить пухнастий килим, що я так довго просила купити мені, але виявилося, що за ним потрібно багато догляду й я в перші дні зненавиділа його.

— Як відчуття? 

— Ця іграшка, — підходжу до ліжка й забираю зайчика, — належить Амалі, я не змогла її викинути… ми витягли цього зайчика в ігровому апараті, він бути моїм, але Амі поскаржилася мамі й та сказала віддати іграшку сестрі.

— Це Амалі? — чоловік вказує пальцем на фото, що стоїть на столі в рамці, яку я зробила в дитячому садку з паперу. 

На фотографії мама, тато, я і маленька Амі, що тільки народилася. В матусинах очах помітно втому, але вона щаслива, тато плаче, а я здивовано дивлюся на сестру, що спить.

— Так, — беру фото в руки, воно вже пожовкло від часу. — Тут Амалі не більше двох годин, вона тільки народилася.

— Ти така маленька, — забирає в мене фото. — Твоя мама дуже гарна. 

— У відділку всі казали, що вона обрала не вірний напрямок, казали, що потрібно було йти в моделі, але мама постійно жартувала й казала, що гарні дівчата також бувають поліцейськими. 

— А це що? — Джеррі бере до рук зошит і я вчасно встигаю згадати, що той зошит, то мій дитячий щоденник.

— Не чіпай! — вириваю в нього з рук й ховаю за спину.

— Там щось особисте? — киваю. — Твій особистий щоденник? — ще раз киваю й помічаю посмішку на обличчі Джерома. 

— Смієшся наді мною? 

— Ні, тобі здалося. 

— Ходімо в кімнату батьків, — притискаю зошит до грудей й проходжу повз чоловіка. 

Зайти до своєї дитячої кімнати виявилося досить просто, та не так страшно, як я думала. Можливо, це тому що Джером був поруч. 

У батьківській кімнаті все було меньше знайоме мені, я не так часто сюди заходила після смерті Амалі. Повільними кроками я обійшла по колу кімнату й оглянула всі фотографії, що висіли на стінах. Тут майже не було їх фото, всі були зі мною та Амалі. 

— Вони не забували про неї, — проводжу рукою по фото. — Їм було боляче так само, як і мені, тільки вони приховували це… навіщо? 

— Батьків не хочуть, щоб діти знали про їх біль. — повертаю голову до Джерома. — Моя мама приховувала свою хворобу три роки, я дізнався, що вона помирає тільки за три місяці до її смерті… в нас було так мало часу, щоб провести разом, в той час, як Лінда знала все з самого початку. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍