Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 31

      Аліна.

    Ще декілька хвилин тривали оглядини один-одного! Той що з биткою зробив знак рукою Артові, самовдоволено запрошуючи до бою!

    

     Приблизно однієї комплекції, але різниця в тому, що Артем без зброї! Та йому це не завадило навчити гарних манер місцеву гопату, по іншому не назвеш.

      Я теж не довго думаючи, послідувала йогно прикладу й добряче зарядила Іллі по його причинному місцю. Такі покидьки як він точно не мають розмножуватися! 

- Ах ти ж сучка! - Колишній спробував замахнутися, все ще корчачись від сильного болю. 

      Тим часом до нас підбігла компанія: моя сестра і два хлопці. Один з них в чорному світшоті з натягнутим на очі каптуром* (капюшон на російській мові).  

- А що тут відбувається!? - Запитав хлопець в чорному одязі.

- Аля! - Вигукнула Ніка, тільки й того, що сама не накинулася на Іллю. - А ну відпусти її покидьку! 

- Наших б’ють? - Хлопець зловив за руку мою сестру, щоб вона не потрапила під гарячу руку, й загородив її собою! - О-о, знайомі пики! Дяді, вам на пенсію ще не пора? Ну по інвалідності наприклад?

- Щезніть, шмаркачі! І ми зробимо вигляд, що вас тут не було!

- Зрівняємо рахунок, а то якось не дуже чесно!? - Запропонував інший зі знайомих Ніки, вже встигнувши зарядити одному з нападників у щелепу. 

- На хвилину не можна самих лишити! - Верещала Вероніка.

- Не бійся “подружко”! Разом відіб’ємо твоїх! - Заспокоїв перший. 

- Ага! Так як минулого разу ти відбився? - Вигукнула на емоціях Ніка, хапаючись за його одяг ззаду.

- Я чогось не знаю? 

- Довга історія! - Гірко посміхнувся володар чорного світшоту кенгуру й знову добряче приклав, тільки вже іншого. - Вов-вов, чувак, полегше! - Він відтягнув Арта від Іллі, якого той духопелив. От колишньому сьогодні справді дісталося. 

      Нарешті до покидьків прийшло осяяння, що легше втікти ніж далі відгрібати.

- Це що було Алю? - Накинулася на мене Ніка, доки хлопці відхекувалися. 

- Що було? - Огризнулася я. - А хто мене викликав вийти на вулицю, де на мене чатував Ілля, та ще й не сам, як виявилося.

- Я-я? - Збентежено запитала Вероніка. - Та я була з хлопцями. - Тихіше додала. - З того моменту як пішла в туалет з Полею я тебе не бачила.

- Я ж не вигадала, з твого телефону прийшло сповіщення у месенджер!

- Сповіщення? Дивно! - Ніка полізла в свою сумочку крос-боді й дістала  стільниковий. - Але ж в мене жодних повідомлень тобі немає!

- Дай подивитися! - Вихоплюю в неї телефон, доки хлопці на задньому плані знайомляться й тиснуть один одному руки. 

- Дійсно! Нічого! - Дістала свій. - І в мене немає! Але ж я бачила…

- А та Поліна, випадково… - припустив Арт, звернувшись до Ніки. - не мала доступу до твоєї сумочки? 

- Доступ? - Вероніка замислилася. - Ну хіба що коли ми вдвох пішли після бару де випили ще по коктейлю в туалет. Тоді я здається попросила потримати свої речі доки буду в кабінці.

- Ясно! - Припустив один з її знайомих. - Вона могла надіслати повідомлення, а потім коли твоя сестра прочитала, просто видалити його в себе і в неї.

- От же ж! Зараз я до неї доберуся! - Вибухнула Ніка.

- Облиш. - Хлопець скинув каптур і я побачила його чорняву голову з довгим рівним чубчиком й досить симпатичне обличчя. - Вона вже давно вшилася з клубу, якщо зробила це. - Він посміхнувся й Ніка здається окрім нього вже більше нікого не помічає.

- В тебе кров, бро! - Інший звернувся до Арта.

- Дякую, що допомогли! - Подякувала  хлопцям й поглянула на Артема.

      Дійсно, брова розсічена і з неї юшкою стікає кров. 

- Ну нам вже час, красуне! - Нічні герої попрощалися з Веронікою.

- Дякую! - Викрикнула Ніка їм услід.

- Тепер ми квити! - Чорний чубчик обернувся, підморгнув, і відсалютував, приклавши вказівний палець до свого чола.

       На вигляд обом хлопцям років двадцять ну може трішки більше. 

       І в що вже встигла встрягнути моя молодша сестричка? Та чому вони квити? Те що між ними щось відбувається видно неозброєним оком! 

      Але обоє хоч цілі, принаймні  видимих пошкоджень немає. На відміну від Артема. Якби не він… Той реально тримався проти трьох озброєних холодною зброєю чоловіків на рівних. Хоча підмога була дуже вчасною! І все обійшлося легким переляком і подряпиною Арта.

       Нарешті, коли адреналін почав відступати можна дати волю емоціям.

- Все! Вже все закінчилося! - Прохрипів поряд Артем й обійняв мене за плечі. - Ходімо!

       В такі моменти знову випадає шанс зрозуміти, як вірно ти вчинила, покінчивши з минулим. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍