Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

А от спробуйте потягати і належним чином підготувати до виступу цю купу тільки клавішних…

Я ЗРОБИВ ТУТ ЩОСЬ НЕПРАВИЛЬНО, ПАНОВЕ?

Композитори Східної Європи безумовно є моїми фаворитами. Великі, зокрема Прокоф’єв, завжди захоплювали мене. Це була не лише неймовірна музика цих східноєвропейських композиторів: їхні власні історії також багато чого оповідали мені. Візьміть Шопена. Після смерті йому вирізали серце за його власним бажанням через страх бути похованим заживо. Потім в урні до Польщі серце повернула його сестра і замурувала в колону костелу Святого Хреста у Варшаві. Тому кажуть, що хоча Шопен помер у Франції, його серце завжди буде в Польщі.

Що досить мило.

Хоча, очевидно, не про те, щоб вирізати серце.

Тож можете собі уявити, як я був радів, коли мене запросили до Польщі працювати з Янушем Олейнічаком, одним із найкращих піаністів країни. Міжнародний конкурс піаністів імені Фредеріка Шопена є одним із найстаріших конкурсів піаністів у світі. Він почався в 1927 році і проводиться кожні п'ять років з 1955 року. Конкурс приваблює найкращих піаністів з усього світу. Це дійсно магніт для абсолютної еліти виконавців. Для таких, як я, ці змагання не можуть представляти більшого чуда. Тож отримати запрошення працювати разом із переможцем цього престижного конкурсу було мрією.

Тут потрібно пояснити певний контекст. Це був 1982 рік, до того, як Стіна впала, і, звичайно, до того, як Східний блок відкрився Заходу. Це була вершина польських проблем, багато в чому. Проте з'явилися тріщини, і молодь у Польщі почала отримувати матеріали західної преси, час від часу контрабандні вінілові диски чи статті про останні паризькі моди. Незважаючи на те, що це було ще до Інтернету, зв’язок покращувався з такою швидкістю, що підтримувати державний контроль ставало все важче. Марно намагаючись задовольнити цей вибуховий інтерес до всього західного, польський уряд придумав різноманітні безглузді схеми, одна з яких полягала в тому, щоб залучити західного піаніста, який би грав разом із відомим польським музикантом, щоб створити класичну музику з електронним обертоном. .

І це пояснює, звідки там з'явився я

До мене підійшов агент, якого звали Род Вайнберг і сказав, що моє ім’я згадувалося в розмові щодо цього самого проекту, і чи буде це мені цікаво? Я не міг досить швидко сказати "Так". Головна причина, чому я, здавалося, відповідав вимогам, полягала в тому, що, хоча я мав комерційний успіх у "західній" рок-групі, я також мав повну класичну підготовку, яка завершилася двома роками навчання в Королівському музичному коледжі, і я працював із великими оркестрами в усьому світі.

Так холодної зими 1982 року я опинився в літаку до Варшави. Моїм першим враженням було, що я дідько подери замерзаю! Я все ще відчуваю холод у кістках. Я швидко кинувся в укриття головного терміналу аеропорту, де датчик температури показував мінус 25 градусів, і приєднався до черги на митницю.

Через дві години я опинився в першій частині черги.

Ви повинні були перерахувати все, що у вас було з собою, все у ваших валізах, навіть все, що ви носили, аж до відсутності ґудзиків і так далі. Це було божевілля. І все це після того, як мене запросили туди.

Знову Гаррі Палмер[29] продовжував миготіти в моїй пам’яті.

Зрештою я пройшов митницю, і мене зустрів чоловік на ім’я Ячек[30], урядовець, якому було доручено піклуватися про мене (завдання, яке багато тур-менеджерів світового рівня, як ви тепер знаєте, провалили). Він відразу ж видався дуже приємною, хоча й трохи стриманою людиною, і ми весело балакали. Я бачив, що він не був "звичайним" робітником, тому що він трохи виділявся з натовпу: його одяг був трохи західного стилю, трохи кращої якості, ніж у більшості, і з більш насиченими кольорами. До того ж, він керував старим "фордом ескортом", який, відверто кажучи, розвалювався – можливо, лише трохи кращим, ніж мій чудовий старий "форд Англія". Можливо, це не схоже на стандарт достатку Говарда Г’юза, але в Польщі дуже мало людей володіють автомобілями, ви майже не побачите їх на вулиці, і дев’ять з кожних десяти автомобілів були дуже старі, дуже пошарпані "лади", "шкоди" чи "трабанти". Тож їздити на цьому "ескорті" було все одно, що кататися на "бентлі". Це була найкраща машина, яку я бачив за весь час мого перебування в Польщі, з деяким значним відривом. Однак слід сказати, що старі "лади" заводилися з першого разу в усіляких неймовірних умовах, тому погана слава про них на Заході насправді несправедлива.

Ячек відвіз мене до досить сумного готелю, яким користувалися виключно приїжджі західні бізнесмени, а не представники широкої громадськості, тому місцеві люди вважали його досить престижним. Мене одразу вразило, наскільки все було сірим: будівлі, одяг, машини, шкіра людей, усе. Вуличне освітлення також було дуже тьмяним, майже так, ніби або електроенергія закінчувалася, або не було грошей, щоб увімкнути його яскравіше. Можливо, і те, і інше.

Коли я прибув, мене швидко зареєстрували та відвели до мого небагатого та дуже простого номера. У ньому було маленьке ліжко, крихітна душова кімната з душовою сіткою, яка, в кращому випадку, слабко стікала водичкою. Декор був . . . сірий.

Кімнати майже напевно прослуховувались. Я сказав це Роду Вайнбергу (він подорожував зі мною). Приблизно в той же час, коли я був у Росії, де в одній із небагатьох дуже небагато оформлених кімнат я зупинявся, я сказав собі вголос, що було б непогано мати додатковий рушник. – а через п’ять хвилин у двері постукали, і стояла жінка з банним рушником у руках, щоб дати його мені. Род подумав, що це дуже смішно, і він увійшов до своєї кімнати, сказавши надзвичайно гучним голосом: "Не звертай уваги на колір цього килима!".

Тим не менш, я нічого іншого не очікував – до того ж, йдучи до готелю, я помітив, що ми проходили повз парк Лазєнки, де перед Другою світовою війною був встановлений пам’ятник Шопену. Щонеділі, у теплу пору року, біля статуї музиканти безкоштовно проводили фортепіанні концерти з його творів: це був відомий і шанований центр для почитателів Шопена та піаністів у всьому світі.

Я відчайдушно прагнув негайно піти до цього парку.

На жаль, Ячек сказав мені ще біля рецепції, що я, ні за яких обставин, не маю права нікуди йти без