Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Глава 9

Евакуація

Рішення про евакуацію Прип’яті стало особистою перемогою для 77-річного Голови Ради Міністрів УРСР Олександра Ляшка. Під загрозою бути звинуваченим у панікерстві, він розпочав підготовку до можливої евакуації невдовзі після дзвінка Миколи Рижкова, який 26 квітня о 2:40 сповістив його про аварію. Ляшко так і не зміг пояснити, чому він вирішив готуватися саме до такого невтішного розвитку подій, коли кожен у вищому керівництві, схоже, був переконаний — ситуація на ЧАЕС перебуває під контролем. Як зазначав сам Ляшко, спрацювала інтуїція, «яка пробудила чітке уявлення небезпеки для населення».

У радянській політичній ієрархії Ляшко, Голова Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки — другої за чисельністю союзної республіки після Російської Федерації, — був важливою, однак не найвпливовішою фігурою. Вище від нього стояв Володимир Щербицький, 1-й секретар ЦК КПУ, близький соратник і протеже колишнього радянського лідера Леоніда Брежнєва. На всесоюзному рівні Ляшко підпорядковувався Голові Ради Міністрів СРСР Миколі Рижкову. І Рижков, і Ляшко були вихідцями з Донбасу і, можливо, тому прекрасно ладнали одне з одним. Хоча насправді Ляшко непогано ладнав практично з кожним. Повагу колег і підлеглих він завоював завдяки своєму діловому та неідеологізованому підходу до управління другою за величиною в Радянському Союзі економікою. Утім, на засіданні вищого українського керівництва, яке відбулося о 10-й ранку 26 квітня, висловившись відносно мобілізації міських київських автобусів для можливої евакуації Прип’яті, Ляшко викликав скепсис у багатьох, включаючи Щербицького. Згодом більшість із них стверджуватимуть, що тоді вони знали тільки про звичайну пожежу на ЧАЕС, яку нібито ліквідували. Загалом, у київських коридорах влади побутувала думка, що бити тривогу і накликати на себе гнів Москви все-таки не варто.

Той факт, що українські керівники, включаючи Ляшка, дізналися про аварію на Чорнобильській атомній електростанції від Москви, нікого не дивував. ЧАЕС перебувала під контролем всесоюзного керівництва в радянській столиці. Навіть незважаючи на можливість впливати на кадрові призначення керівництва станції — людей на кшталт Віктора Брюханова і Миколи Фоміна, — українські партійні чиновники не мали прямого контролю над справами самої АЕС. Натомість під юрисдикцією республіки перебували пожежна охорона і міліція — органи оперативного реагування, підрозділи яких прибули на місце інциденту відразу після вибуху. І пожежна охорона, і міліція підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ УРСР, так само як і партійна і міська влада Прип’яті, Чорнобиля та інщих міст і селищ була під контролем київського ЦК. Проблемою та відповідальністю всесоюзного керівництва стала ліквідація аварії на АЕС, але завдання врегулювання наслідків інциденту на місцевому рівні лягло на плечі регіонального керівництва і лідерів республіки, якого, у міру погіршення ситуації, не покидало відчуття, що тепер вони зобов’язані розхльобувати проблеми, створені їхнім керівництвом у Москві.

Основним джерелом інформації української верхівки щодо ситуації на ЧАЕС виступало Міністерство внутрішніх справ УРСР, яке перебувало під спільною юрисдикцією Києва і Москви. Міністра внутрішніх справ УРСР Івана Гладуша розбудили о 2 годині ночі в номері харківського готелю. Звістка про інцидент, яку Гладушеві передав черговий міліціонер, була настільки секретною, що цей же співробітник наголосив — міністрові потрібно поїхати з готелю до місцевого обкому партії, де він міг би обговорити все по захищеній лінії. Співробітники МВС у Києві були першими, хто отримав інформацію про аварію, але не змогли оцінити її масштабів і не повідомляли вище керівництво республіки. Лейтенант Правик радирував сигнал тривоги, який мобілізував усі пожежні бригади Київської області вже за кілька хвилин після вибуху. Майор Василь Кучеренко, начальник управління міліції Прип’яті, зміг приїхати на АЕС ще до прибуття Брюханова — уже на станції він зателефонував своєму керівництву в Києві, доповівши про вибух та вогонь. На іншому кінці лінії не повірили. «Ви хоч розумієте, що говорите? Поруч з вами є ще хтось?» — запитав старший співробітник міліції в Києві, бажаючи перевірити повідомлення Кучеренка.

А вже до 5-ї ранку в Прип’ять із Києва прямували заступник міністра внутрішніх справ УРСР генерал Геннадій Бердов і група старших офіцерів міліції. У хаосі перших днів після вибуху фігура Бердова вселяла спокій і надію: він був одягнений «у щойно пошиту форму із золотою тасьмою, яскравою орденською планкою та знаком заслуженого працівника МВС». Бердов мав репутацію спокійного, але діяльного співробітника, який негайно взяв на себе командування більш ніж чотирма сотнями міліціонерів, направлених у Прип’ять із сусідніх міст і сіл у перші години після вибуху. Вони патрулювали не лише під’їзд до АЕС, але й залізничну станцію Янів неподалеку. До складу міліцейських патрулів входили не лише сержанти, а й лейтенанти, капітани, майори та полковники. І себе, і своїх підлеглих Бердов наражав на небезпечний вплив радіації, однак спочатку мало хто з них розумів, що вони мають справу з чимось більшим, аніж звичайна аварія. Тоді основну загрозу життю людей і громадському порядку вбачали в пожежі.

Василь Дурдинець, 1-й заступник міністра внутрішніх справ УРСР, який відповідав за діяльність Міністерства у Києві, пізніше зауважував, що про підвищені рівні радіації йому нічого не було відомо аж до опівдня 26 квітня. Органи управління з питань цивільного захисту в Києві мовчали. Хоча рано-вранці того ж дня, коли Серафим Воробйов, начальник штабу цивільного захисту ЧАЕС, нарешті зв’язався із штабом у столиці республіки, перше питання, яке йому задали, стосувалося того, чи ліквідували вогонь. «Який ще вогонь?! — крикнув Воробйов. — Аварія тут загальна! За-галь-на! Треба поінформувати населення!» Відповідь столичного керівництва була такою: «Панікер! Думайте, що кажете! За надання подібного звіту по голівці нас не погладять!» Воробйов продовжував наголошувати на складності ситуації: «ДП-5 [дозиметр] зашкалює! Понад 200 рентгенів за годину!» Та він отримав категоричну відмову. Пізніше запис доповіді Воробйова було сфальсифіковано, щоб створити враження, що Серафим Воробйов нібито зателефонував у київський штаб цивільного захисту пізніше, ніж зробив це насправді. Голова уряду УРСР Олександр Ляшко пригадував: коли підрозділ цивільного захисту було відправлено в Прип’ять, його співробітники елементарно не мали необхідного обладнання, щоб заміряти рівні радіації.

Близько дев’ятої ранку Василь Дурдинець, який майже всю ніч провів у своєму кабінеті в Міністерстві, зателефонував керівникам республіки, щоб поінформувати їх про події попереднього дня. Доповідь про Чорнобиль була одним з багатьох пунктів, які він виніс на обговорення. Пізніше Валентина Шевченко, член вищого керівництва республіки і