Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

Розділ 22. Несподівана зустріч

     Тепер вони мали зрозуміти, чи можуть вони в такий спосіб зв'язуватися з живими людьми.

    - Я не думаю, - одразу ж категорично заявила Ліза. - Ти подивися, як важко нам дався візит до дітей! Але з живими, мабуть, буде ще складніше? Вкладатися у ванну, затримувати, точніше – стримувати свої життєві функції, щоб зустрітися з тим, з ким можна побачитися по Скайпу, чи взагалі живою?

     - Я й сам так подумав. Але як бути, якщо ми не знаємо, куди переїхали батьки Поливанови? Де їх шукати? Ми ж не поліція, щоб у нас був центр із досьє всіх громадян.

     - Ти думаєш, у них є такий? – скептично відповіла Ліза.

     - Думаю – є. Просто вони до певного часу, до часу не дають нам знати про це.

     - Чому ж тоді вони не з'явилися в нашому Центрі і не впізнавали нас, коли нас викрали? Може, поліція не про все знає?

     - Знаєш, правду ми можемо дізнатися, тільки якщо самі там працюватимемо.

     - Ти натякаєш, що нам треба туди влаштуватися?

     - У жодному разі. Але треба придумати, як знайти Поливанов-старших.

     - Нам потрібний хоча б комп'ютер.

     Комп'ютера в будинку вітчима Лізи не було.

     - На Головпоштамті залишилися комп'ютери. Колись у нас у місті були цілі комп'ютерні зали, де можна було грати.

      - Так вони всюди були. Ну, ходімо туди, дізнаємося, чи можна ними скористатися.

      Але в центральній міській пошті їх засмутили. Такої послуги вони вже кілька років, як не було.

     - Що робити?

    Побачивши засмучені особи підлітків, телефоніст-ремонтник, що проходив повз, запропонував їм поки користуватися його робочим компом.

      - Дякую дуже! Тільки у нас грошей мало, – зізналася Ліза.

     - Та, гаразд, купіть мені чогось до чаю, і зійде. Бо мені тут ще ніч чергувати. Ви собі працюйте, а я ввечері, до шестої прийду, і ми повечеряємо.

     Сердечно подякувавши чоловікові, втікачі вирушили додому, і невдовзі повернулися. Принесли літрову банку варення, кілограм яблук, велику пачку печива, і чай, і почали надсилати запити до Google. Звичайно, у ремонтника був не такий потужний комп'ютер, як у Центрі. Крім старих і добре відомих відомостей про те, що батьки Поливанови після трагедії, що трапилася, виїхали з міста, друзі більше нічого не знайшли.

     - Так, сумно, - констатувала Ліза.

     - Якби ми могли зараз зв'язатися з В'ячеславом!

     Так, спокуса була величезною. І, крім того, молодик дізнався б, що з ними все гаразд, і більше не хвилювався б за них.

     - Подивися, чи є на комп'ютері VPN*! - запропонувала дівчина.(VPN* - обвідний браузер, за допомогою якого можна приховати розташування користувача).

      - Так, VPN встановлено! Ти думаєш, що нам можна спробувати встановити з ним зв'язок?

    - Я не знаю, - чесно зізналася Ліза. – Ми тоді наразимо Славу на велику небезпеку. Якщо в Центрі дізнаються, що він нам допомагав – йому не звільнення загрожує, розумієш!

     - Так, - зітхнув Андрій.

     В живих В'ячеслава точно не залишать!

   Вони роздрукували фотографії батька та матері дітей Поливанових із статті про трагедію затопленого міста. Щоправда, фото були двадцятирічної давності та не відповідали теперішньому вигляду оригіналів.

     Підлітки вагалися аж до вечора, але так і не наважилися зв'язатися з Василенком. Дочекалися, поки з'явився ремонтник, подякували йому і пішли додому.

    - Все, ми зайшли в глухий кут. Що ж тепер? - спитала Ліза, звернувши обличчя до зірок, що з'явилося на вечірньому небі.

     Її друг не знав відповіді. Він так само мучився у здогадах.

   Вони повільним кроком брели до хати. Приблизно на півдорозі, проходячи повз сквер, Лізі захотілося сісти на лавочку. Перехожих майже не було, і зараз вони почувалися в безпеці.

     - Куди можна було поїхати, щоб забути про таке горе?

     - Мабуть, у те місце, де нічого не нагадуватиме про ті події, - припустив Андрій.

     - І тут є дві крайнощі. Треба виїхати у велике місто, і загубитись у ньому, забутися у щоденних проблемах. Або ...

      - Або переїхати в зовсім маленьке, або навіть – у село.

- Так, звузили коло! - виразила Ліза. - І взагалі, ми ж не знаємо, чи вони зараз живі.

     Вони піднялися і пішли до парку. Назустріч їм повільно йшла самотня жіноча постать. "Треба ж, не боїться ходити одна", - подумала Ліза.

     Жінка невизначеного віку та неохайного вигляду щось тихо бурмотіла, і Ліза з Андрієм почали мимоволі дослухатися. Може, це вона їм щось каже?

     - Діточки мої, діточки…. Де ж ви зараз? – безумно бурмотіла вона.

     Молоді люди насторожено переглянулись.

    - Де ви вчитеся, хто вас годує, як ви ростете?.. - плачучи, тремтливим голосом, тихо запитувала вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍