Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Під фотографією був підпис: «Пан Г’юґо Блейк: Нинішній герой нашого міста».

— То ось він який, — прошепотів Локвуд.

Я дивилась на це виглянцюване, самовдоволене лице, та перед очима поставало інше — вкрите пилом і павутинням.

— А тут теж він, — провадив Джордж.

Поряд була інша фотографія — цього разу цілої групи людей. Молодики й дівчата стояли біля фонтану. Напевно, то був утомливий літній світський прийом — чоловіки красувались у білих сорочках і краватках, жінки — в бальних сукнях із голими плечима, коштовними оздобами, блискітками й ще бозна-чим — я не дуже знаюсь на святковому вбранні. Чорно-білий знімок не передавав фарб, проте я була певна, що ці сукні мали якнайкращі кольори. Дівчата стояли попереду, молодики юрмились за ними. Усі всміхались на камеру так, ніби вони — господарі цього світу; можливо, одначе, що так воно й було. Посередині стояла Енні Ворд — прекрасна, осяяна світлом. Жінки довкола ніби перебували в її затінку — судячи з їхніх ніякових усмішок, вони чудово це розуміли.

— Ось Блейк, — Джордж показав пальцем на високу усміхнену постать у задньому ряду. — Прямісінько за її плечем. Навіть тут не залишає її.

— Погляньте... — Я показала на крихітний овал, що ледь помітною цяткою виднів на шиї дівчини. Мені аж стиснуло горло. — На ній кольє!..

— О, ви всі вже тут? — Інспектор Барнс стояв на порозі й дивився на нас. Він здавався натомленим: навіть його вуса немічно обвисли. В одній руці він тримав теку з паперами, а в другій — пластмасову чашечку з кавою. — Яка радість! Ви часом не збираєтесь знову вилити мою чашку на мене?

— Ми прийшли на ваш виклик, пане Барнсе, — байдуже відповів Локвуд. — Чим можемо стати вам у пригоді?

— Можете, але не всі.. Дещо потребує пильнішої уваги. — Барнс поглянув на Джорджа. — Ви вже позбулися тієї склянки з привидом, Кабінсе?

— Звичайно, пане Барнсе, — мовив Джордж.

— Гм-м... Якщо так, то ні ви, ні пан Локвуд мені не потрібні. А з панною Карлайл я хотів би поговорити. — Барнсові очі втупились у мене. — Ходімо зі мною, панночко. А ви почекайте тут.

Біль тривоги пронизав мої груди. Я стривожено поглянула на Локвуда, що насуплено ступив уперед.

— Пробачте, інспекторе, — сказав він. — Панна Карлайл — мій співробітник. Я наполягаю на своїй присутності...

— Якщо ви хочете й далі заважати розслідуванню, — буркнув інспектор, — побалакаємо пізніше. А поки що — на цей тиждень мені вас вистачило. Зрозуміло? Що ви ще хочете сказати?

Локвуд замовк. Я всміхнулася до нього:

— Нічого. Все буде гаразд.

— Авжеж, гаразд. — Барнс відчинив двері й провів мене всередину. — Не сумуйте. Це ненадовго.

Він провів мене через увесь поверх до темних сталевих дверей біля дальньої стіни. Потім набрав номер на кодовому замку: двері від’їхали — й за ними виявився довгий тихий коридор, освітлений неоновими лампами.

— Ваш приятель Локвуд сказав мені, що ви встановили зв’язок із привидом Енні Ворд, — промовив Барнс, ведучи мене коридором. — Це правда?

— Так, сер. Я чула її голос.

— Він також сказав, що ви дістали важливі свідчення про її смерть — про те, що її вбив колишній коханець.

— Так, сер.

Власне, це теж була правда. Я дістала ці свідчення, доторкнувшись до кольє. Від дівчини-привида я їх не чула.

Барнс поглянув на мене скоса:

— Коли вона говорила з вами, вона назвала ім’я вбивці?

— Ні, сер. Це були... тільки уривки спогадів. Так, як це часто трапляється в Гостей.

Інспектор пирхнув:

— Подейкують, що Маріса Фіттес колись проводила цілі розмови з привидами Третього Типу й дізнавалася чимало цікавого. Однак це рідкісний Талант, та й привиди ці — теж рідкість. Сучасні агенти здебільшого — дрібнота... Нарешті! Ось ми й на місці — в Зоні Особливої Охорони.

Ми зійшли бетонними сходами на нижчий поверх. Тамтешні двері були з важкого заліза, позначені попереджувальними знаками: жовтими трикутниками з чорними облямівками, з яких шкірилися черепи — один або навіть два. Повіяло холодом: ми, напевно, були глибоко під землею.

— А тепер слухайте, — почав Барнс. — Дякую вам за ваші відкриття. Вони по-новому висвітлили для нас справу Аннабел Ворд. — Він ще раз позирнув на мене скоса. — Не думайте, що нам не вдалося б установити її особу. Ви зробили це швидше, бо вам не довелося розбирати той смітник, який ви — троє дітлахів-бешкетників — залишили після себе на Шин-Роуд. Це вам вдається найкраще... Будь-що, однак, я певен, що справжній винуватець тут — Г’юґо Блейк. Сьогодні я заарештував його.

Мені аж тьохнуло серце:

— Чудово!

— Проте, — Барнс зупинився біля простих залізних дверей, — Блейк, як і п’ятдесят років тому, все заперечує. Каже, що лише підвозив дівчину додому, а всередину не заходив.

— Він бреше, — мовила я.

— Я теж певен, що він бреше, але мені потрібно більше доказів. Тому я й запросив вас сюди. Проходьте, будь ласка.

Перш ніж я встигла відповісти, він завів мене до темної комірчини, де були тільки два металеві стільці зі шкіряними сидіннями й невеличкий столик. Стільці стояли біля протилежної стіни, а на столику я побачила прикріплену лампу й чорний телефонний апарат.

— Сідайте, панно Карлайл. — Барнс підняв слухавку й заговорив у неї. — Все гаразд? Він тут? От і добре.

Я вирячилась на нього:

— Про що ви хочете зі мною говорити? Поясніть мені, будь ласка, що тут відбувається!

— Психічні контакти, як із тією мертвою дівчиною, — речі дуже суб’єктивні, — зауважив Барнс. — Для них важко підбирати слова. Ви пам’ятаєте одне й забуваєте інше. В голові геть усе переплутується. Цілком можливо, що привид уже розповів вам набагато більше про свою смерть, ніж ви переказали нам. Скажімо, показав обличчя вбивці...

Я хитнула головою, зрозумівши, до чого ведеться:

— Ви про Блейка? Ні. Я щойно бачила його фотографію. Мені вона незнайома...

— Тоді він міг мати інший вигляд, — наполягав Барнс. — Ну, починаймо?

Мене огорнула тривога:

— Пане Барнсе, я не хочу цього робити. Я розповіла вам усе.

— Просто подивіться. Це однобічне скло. Він вас не побачить і не дізнається, що ви тут.

— Будь ласка, пане Барнсе...

Інспектор, не звертаючи на