Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Молот може приборкати й сам різник, нехай розвісить у себе в льосі жмутки розмарину, і все буде гаразд. Мандрівні Вогні й Холодні Діви вештаються не в домах, а надворі, тож на них можна просто не звертати уваги. Щодо клієнтів не турбуйтесь, я надіслала їм типові вказівки, як треба чинити в таких випадках. А тепер, поки ви п’єте чай. може, розкажете мені про свою нічну справу?  

Ми розповіли їй, а вона, сівши за стіл, занотувала все до нашого журналу. Потім роздрукувала наші накладні й пішла надвір відсилати їх, а ми тим часом досі сиділи в солодкій дрімоті. Повернувшись, Голлі прийняла ще кілька викликів по телефону, поговорила з нашими майбутніми замовниками й домовилась про зустрічі, зокрема зо дві такі зустрічі призначила на вечірні години. І все це зробила вміло й чітко.  

Так минуло кілька днів, і ми виявили, що жити нам справді стало легше. Як і обіцяла Голлі, вона звільнила нас від дріб’язкових справ, які можна легко владнати за допомогою солі, лаванди та оберегів. Нам з Локвудом та Джорджем дедалі частіше траплялись вільні від роботи ночі, а працювали ми тепер здебільшого разом, а не поодинці.  

Це вражало, тож я щосили намагалася гідно оцінити заслуги Голлі Манро. Так, намагалася. Здебільшого їй не можна було ні в чому дорікнути.  

її манери та зовнішність були надзвичайні. Сиділа вона завжди прямо, трохи відводячи назад свої тонкі плечі, й спокійно роздивлялась навколо своїми широкими карими очима. Її чорняве волосся завжди було чисте й пишне, а під нафарбованими нігтями її тоненьких пальчиків не було ані сліду від засохлої могильної глини. Одягалась вона зі смаком. Її чиста м’яка шкіра виблискувала, мов полірований мармур кавового кольору. Одне слово, Голлі в усьому була така бездоганна, що змушувала будь- кого усвідомлювати, який він далекий від цього ідеалу. Уся вона, з голови до ніг, здавалася гладенькою, чистенькою та блискучою, наче поверхня дзеркала, що відображає недосконалість інших людей.  

Я поводилася з нею дуже чемно — хоча б тому, що відповідала цим на її чемність. Вона обходилася з усіма спокійно та доброзичливо — це було такою ж її звичкою, як прибирати контору чи пилососити маски на стінах передпокою. Такою ж, як чистити щовечора зуби чи мити з милом за вухами. Кожен з нас мав свій Талант. А це, вочевидь, було її Талантом.  

Наші стосунки переважно зводилися до невеличких чемних суперечок, у яких акуратність Голлі стикалась із моїми вільнішими житейськими звичками. Ось вам яскравий приклад нашої розмови:  

Г.   Манро   (солоденьким голосом, кліпаючи віями):    Привіт. Люсі. Пробач, що турбую тебе. Я ж знаю, як багато ти працюєш.  

Я   (відриваючись від останнього випуску «Справжніх мисливців за привидами»; минулої ночі я лягла спати о четвертій годині):    Привіт, Голлі.  

Г.   Манро:    Я лише на хвилинку. Хотіла запитати: чи можна зняти твій одяг, який зараз висить на мотузці в коморі? Я там саме прибираю.  

Я   (з усмішкою):    Ні. ні. все гаразд. Я сама коли-небудь зніму його.  

Г.   Манро   (сяючи):    Гкразд. Тільки я замовила нові полиці для комори. їх привезуть сьогодні, а я не хотіла б, щоб вантажники перекинули твій одяг. Якщо хочеш, я сама зніму його. Мені це аж ніяк не важко.  

Я:    Не турбуйся.   (Я вже велика дівчинка й сама можу прибрати свої трусики)    Я все зроблю сама. Трохи згодом.  

Г.   Манро:    Чудово. Полиці привезуть через двадцять хвилин. Просто, щоб ти знала.  

Я   (нервово сміючись):    Гаразд... Зараз іду.