Читати книгу - "Посуха"

Але ти все одно обережніше». Захисним жестом пригорнувши Лакі, вона пішла. Вітлем провів Фока до пабу, відмахнувшись, коли той почав протестувати.

«Вони тут як акули, приятелю, — сказав Вітлем. — Накинуться за перших ознак крові. Вам зараз найкраще посидіти зі мною і випити холодного пива. Це Богом дане право людей, народжених під Південним Хрестом».

А тепер вони двоє зупинилися на порозі. Фіолетовий з обличчя здоровань, який, пригадував Фок, одного разу на вулиці демонстративно відвернувся від Ерика Фока, зараз сперечався через шинквас із Макмердо. Фок не розчув, що саме він говорив, підкреслено тицяючи пальцем у листівки, але бармен похитав головою.

— Навіть не знаю, що вам сказати, друже, — мовив Макмердо. — Хочете проти чогось протестувати — беріть папір і ручку й пишіть своєму депутату. Але не тут.

Він хотів змахнути листівки у смітник — і в цю мить зустрівся очима з Фоком, який стояв у протилежному кінці приміщення. Макмердо легенько похитав головою.

— Ходімо, — сказав Фок до Вітлема, задкуючи від дверей. — Дякую вам, але зараз це не найкраща ідея.

— Мабуть, ваша правда. На жаль. Господи, тут іноді чисто як у фільмі «Визволення», — мовив Вітлем. — Що ви збираєтеся робити?

— Сховаюся у себе в номері, либонь. Перегляну папери. Будемо сподіватися, все вляжеться.

— До біса. Їдьмо до мене в гості, вип’ємо.

— Ні. Але дякую. Ліпше не відсвічувати.

— Нічого не ліпше. Їдьмо. На моїй машині, добре? — Вітлем з усмішкою видобув ключі. — Моя дружина зрадіє знайомству. Може, це її трішки втішить, — його усмішка потьмяніла, але за мить знову спалахнула. — Все одно я маю дещо вам показати.

* * *

Вітлем з машини написав дружині повідомлення, і вони в тиші поїхали через місто.

— Ви не хвилюєтеся, що мене побачать у вас удома? — за деякий час поцікавився Фок. Йому пригадалася сцена в парку. — Мамусі в школі не зрадіють.

— До біса їх, — озвався Вітлем, не відриваючи очей від дороги. — Може, це змусить їх замислитися. «Не судіть, щоб і вас не судив натовп недалеких дурнів», чи як воно там. Що ж. Як гадаєте, що це за фани надсилають вам любовні листи?

— Мабуть, Мел Дікон. Або його небіж Грант.

— Більше схоже на Гранта, — нахмурився Вітлем. — Дікон останнім часом явно не тут. Ну, не при собі тобто. Але я не знаю — я з цими двома не спілкуюся. Менше клопоту.

— Думаю, ви маєте рацію, — Фок похмуро задивився у вікно. Він думав про свою машину, про сріблясті літери, надряпані на фарбі. — Хоча вони обидва не побояться забруднити руки.

Вітлем поглянув на нього, зважуючи його слова. Потім знизав плечима. Він уже звернув з центральної вулиці й заїхав у райончик, який можна було вважати ківарським передмістям. Порівняно з просторими садибами фермерів, будинки тут були компактні й чепурні, а деякі газони навіть зелені. Чудова реклама штучної трави, подумалося Фокові. Вітлем заїхав на брукований двір маленького родинного будиночка.

— Гарне місце, — зронив Фок. Вітлем скривився.

— Сільське передмістя. Поєднання найгірших проявів двох різних світів. Половина сусідніх будинків спорожніла, а це недобре. Небезпечно, розумієте? Діти хуліганять. Але ж фермери живуть у себе в маєтках, а в місті нічого особливо цікавого немає… Та нехай, — стенув він плечима, — поки що ми тільки орендуємо. А там побачимо.

Він повів Фока на прохолодну, яскраво освітлену кухню, де його дружина вже варила на хитромудрій машині ароматну каву. Сандра Вітлем виявилася стрункою білошкірою жінкою з великими зеленими очима, які надавали їй постійно зляканого вигляду. Вітлем представив гостя, і вона трішки підозріливо потиснула Фокові руку, але вказала на зручний кухонний стілець.

— Пива, приятелю? — гукнув Вітлем, відчиняючи холодильник.

Сандра, яка в цю мить ставила на робочий стіл три порцелянові філіжанки, зупинилася.

— Ви хіба не з пабу їдете? — спитала вона безтурботним голосом, але не озирнулася подивитися на чоловіка.

— Ну, так, але всередину ми не потрапили, — озвався Вітлем, підморгнувши Фокові. Сандра стиснула вуста.

— Я буду каву, дякую, Сандро, — мовив Фок. — Пахне чудово.

Вона обдарувала його скупою усмішкою, і Вітлем, знизавши плечима, зачинив холодильник. Сандра налила три філіжанки і продовжила мовчки рухатися кухнею, розкладаючи на тарілку різні сири і крекери. Попиваючи каву, Фок роздивлявся родинне фото в рамочці, яке стояло поряд на столі. Подружня пара й дівчинка з пісочного кольору волоссям.

— Ваша донька? — запитав Фок, щоб порушити тишу.

— Данієль, — узяв до рук фото Вітлем. — Має бути десь тут.

Він озирнувся на дружину, яка, зачувши доччине ім’я, застигла над раковиною на середині дії.

— Вона в дальній кімнаті дивиться телевізор, — мовила Сандра.

— Як вона?

Сандра лише знизала плечима. І Вітлем знову обернувся до Фока.

— Якщо по правді, Данієль дуже збентежена, — мовив він. — Я ж вам казав: вона дружила з Біллі Гедлером. І не розуміє, що сталося.

— І слава Богу, — зронила Сандра, сердито складаючи в декілька разів кухонний рушник. — Сподіваюся, їй і не доведеться розуміти такі жахливі речі. Щоразу як про це подумаю, мені аж зле стає. Як цей покидьок учинив з власною дружиною і дитиною! Для нього і пекла замало.

Вона з такою силою врізала тоненьку скибку сиру, аж ніж гупнув об дошку.

Вітлем неголосно кашлянув.

— Аарон колись жив тут, у місті. Змалечку дружив з Люком Гедлером.

— Ну… Може, в ті часи він був інакшим, — не збентежилася Сандра. Подивилася на Фока, звівши брови. — То ви зростали в Ківарі? Мабуть, кожен рік був за два.

— Всяке бувало. А вам тут, схоже, не подобається?

Сандра натягнуто реготнула.

— Не зовсім те нове життя, на яке ми сподівалися, переїжджаючи сюди, — сказала вона сухо. — Ні для Данієль, ні для нас.

— Так. Ну, я точно не та людина, яка кинеться захищати це місто, — мовив Фок. — Але ж ви розумієте: те, що сталося з Гедлерами, трапляється раз у житті. Якщо взагалі трапляється.

— Можливо, — сказала Сандра, — але я не можу зрозуміти цих людей. Як декого послухати, то вони майже співчувають Люку Гедлеру. Кажуть, як йому, либонь, важко велося, і мені хочеться їх потрусити. Ні, ну вони зовсім дурні? Кого хвилює, що там сталося в Люка? Мені начхати. Ви тільки уявіть останні хвилин Карен і Біллі! А тут оця… не знаю… містечкова жалість до Люка. І мені байдуже, — вона тицьнула у Фока наманікюреним пальчиком, — що він і своє життя теж відібрав. Убивство дружини й дитини — найвищий прояв домашнього насилля. Не більше, не менше.

Довгу мить чулося тільки, як парує кавоварка на бездоганно чистому столі.

— Не треба, люба. Ти не єдина почуваєшся так, — сказав