Читати книгу - "Лист до короля"

коней, перев’язали рани Арвата та зброєносця, приготували їжу. Тим часом Бенду розповідав про те, що сталося. Вороги явно намагалися уникнути сутички. Бійка почалася лише тоді, коли їх наздогнали, але декому з них все одно пощастило втекти, скориставшись темрявою. Через те їх важко було знайти. Отже, він з усією командою повернув назад.

— Та ми їх знайдемо, — запевнив Бенду.

Після вечері полоненого допитали. Спершу він не хотів узагалі нічого говорити, та грізні погляди Сірих Лицарів розв’язали йому язика.

— Звідки ти? — спитав Ристридин. — З Евіллану?

— Ні, — понуро відповів полонений, — я звідти, з лісу.

— Як опинився серед Червоних Вершників? Чому ви на нас напали?

— Не знаю.

— Відповідай!

Та полонений стояв на своєму.

— Я справді не знаю, — вперто повторював він. — Це не моє діло. Я просто робив те, що вони казали.

— Тобто тебе за гроші найняли битися? Чинити зло, коли накажуть?

— А мені що — їсти не треба? Я не знаю, де хороше, а де погане. Я служив Червоним Вершникам, а вони платили мені. Щоправда, не надто щедро. Покидьки!

— Хто давав тобі завдання?

— Що ви маєте на увазі?

— Хто наказував?

— Не знаю.

— Не бреши, добре знаєш!

— Кажу ж — не знаю. Ватаг. Ватажок Червоних Вершників.

— Як його звуть?

— Не знаю, ми звали його просто «ватаг».

— Хто це «ми»?

— Ми всі.

— І багато вас там таких із лісу було?

— Так. Мій дружбан Удан, ще й Асгар. Але його вбито.

— Як ви потрапили на службу до Червоних Вершників?

— Вони прийшли й запитали, чи хочемо ми їм служити. Дали нам зброю і кольчуги. Ну, ми й пішли з ними.

— Гаразд. А чим же ви досі займалися?

— А вам що до того?

— Відповідай!

— Та всім. Ліс рубали.

— І грабували, звісно? — запитав Бенду сердито. — Не надто чесну роботу ви робили.

Полонений щось мугикнув.

— Хто давав тобі завдання? — запитав Ристридин вдруге.

— Та я вже казав: ватаг.

— Чи не Чорний Лицар з Червоним Щитом?

— Лицар? — зі щирим здивуванням перепитав полонений. — Ніколи не бачив!

На цьому він стояв твердо.

Небагато пощастило дізнатися від полоненого. Червоні Вершники не вважали за потрібне повідомляти найманцям, що їм знадобилось у королівстві Да-гоната. Більша частина їх, як він розповів, справді прийшла з Евіллану. Але він став до них на службу недавно, ще й тижня немає — тобто вже після вбивства лицаря Едвінема. Він зустрів їх, душ п’ять, у лісі, неподалік Містерината, решта доєдналися пізніше. Лицаря з Червоним Щитом ніколи не бачив, але розумів, що ватажок діставав розпорядження від когось іншого. Полонений розповів також, що на Червоних Вершників працювало багато шпигунів. Леор, слуга з трактиру «Захід сонця», був одним із них. Від нього вони й почули через інших, що гурт Сірих Лицарів виїхав з трактиру і що серед них той юнак, якого вони давно шукали і який має їхати на вороному коні. Полонений не знав, чому вони шукали цього юнака, але розповів, що ватажок дуже розлютився, коли дізнався, що юнака супроводжують Сірі Лицарі. Про подальші плани своїх господарів він не міг нічого сказати.

— Ти розумієш, що будеш покараний за це? — промовив Ристридин суворо. — Напад на мандрівників без причини — це розбій. Ми доправимо тебе до місцевого графа, і він вчинить з тобою так, як ти заслуговуєш.

— Хто править цими землями? — спитав Арват.

— Лицар із замку Вестенат, — відповів Ристридин. -Пропоную кому-небудь поїхати туди, здати полоненого й попросити допомоги — воїнів та коней.

— Навіщо? — втрутився Бенду. — Ми й самі зможемо впоратися з кількома вершниками.

— Авжеж, — погодився Ристридин. — Проте хто знає, куди наразі вони можуть розбігтися й де зачаїтися. Тож конче потрібно всіх людей цих земель попередити, аби були уважні. Окрім того, їх може бути й більше, не лише ті, що в червоному, а й поплічники, шпигуни, приміром. Не можна дозволити їм вислизнути.

— Якщо з цього боку глянути, то ти, певно, маєш рацію, — мовив Бенду.

— Зараз десь близько десятої, чи о пів на одинадцяту, — провадив далі Ристридин. — Коням треба дати бодай годинку відпочити. Потім троє поїдуть до замку Вестенат, відвезуть полоненого; це близько п’яти годин звідси, тож, поза сумнівом, до четвертої будуть на місці.

— Я добре знаю цю дорогу, — сказав Евейн. — Мені доводилося ночувати там, коли їхав до Дагонатбурга.

Було вирішено, що з ним поїдуть зброєносець Арвата та один із воїнів герцога Містерината. А наступного дня весь гурт зустрінеться на вигоні, де Перша Велика Дорога звертає вбік від Блакитної річки.

— Завтра вирушаємо на світанку, — повідомив Ри-стридин, — будемо там десь опівдні і зачекаємо на вас.

Тіурі мовчки спостерігав за своїми супутниками і запитував себе: «Що ж вони далі робитимуть? Звісно, шукати Червоних Вершників. І він не може залишатися з ними, бо мусить іти вздовж Блакитної річки до її верхів’я». Доручення раптом видалося йому дуже важким — певно, через те, що почувався зле.

Усе було обговорено. Вартування розподілили між тими, хто не був поранений і не мав їхати до замку Вестенат, після чого в таборі запанувала тиша.

5. Прощання з Сірими Лицарями

Наступного ранку Тіурі відчув себе набагато краще. Розвиднювалося. Майже всі ще спали. Арват лежав поруч; його біла пов’язка сповзла з чола. Ілмар прилаштовував над вогнищем казан, але ніде не було видно Ристридина й Бенду. Тіурі заплющив очі, він міг ще трохи подрімати, та сон не йшов. Йому треба було багато про що поміркувати, і на свіжу голову думалося краще. Він сів і лише тепер помітив, як близько вони підійшли до гір і були вже біля їх підніжжя. Це був гарний росяний прохолодний ранок з чистим небом і сяючим сонцем, під променями якого виблискували засніжені верхів’я гір. Він підвівся, підійшов до річки й умився крижаною водою. Тут саме нагодилися Ристри-дин і Бенду — вони ходили до лісу на розвідку.

— Доброго ранку, відновлений! Тобі вже ліпше? -спитав Бенду, вперше за весь час усміхнувшись до Тіурі.

— Дай-но я огляну твою рану ще раз, як цілитель, — жартома сказав Ристридин. — Маю