Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

вікна поміняти! Бо старі зовсім зогнили, хворі страждали від протягів. То яка в біса різниця, коли на це кошти використали: у грудні чи вже у січні? Яке це має значення? Але приїжджає обласна прокуратура, нібито з корупцією боротися! Пацієнтів, що півроку тому тут лікувалися, розшукують і лякають. «Скажіть — у грудні чи у січні вікна ставили?». Розумієте, поміняти вікна у лікарні — це, виявляється, корупція.

Вересюк нервово сьорбнув із чашки.

— Що, так і було? — не повірила Ольга.

— Отак і було, кого хочете спитайте. Напишете, буде вам скандальний випадок.

— Напишу, — пообіцяла Ольга. — Розберуся детально і напишу. І книжку про ваших привидів прочитала. Давайте ще про це поговоримо, як маєте час.

— Маю, — погодився лікар. — Але тема для серйозного читача не надто цікава, та й заяложена, по-правді кажучи. Особливо те, що стосується хрестоносців, наполеонівських скарбів, які начебто десь у наших місцях загубилися.

— А щодо розбійників? — нагадала Ольга.

— Ну, герцог Нілаші, а тим паче ватажок розбійників Байташ — для мене фігури доволі міфічні. А от якщо взяти ближче до нашого часу, то є сюжети, які викликають певний інтерес.

— Наприклад?

— Наприклад, Перша світова. Тут відбувалися бойові дії. І російська десята армія була розбита вщент. А начальником госпиталю був Долматов, відомий хірург, член-кореспондент російської академії наук. Добровольцем на фронт пішов. І це реальний факт, що у нашій лікарні йому оперувати довелося. Разом з тим відомо, що залишався він в останній ще не знищеній німцями частині російських військ, яка відокремилася від решти армії й намагалася вивезти армійську казну.

— Цікаво, — зізналася Ольга. — Ви майстер розповідати.

— Я то що… — скромно потупився Вересюк. — От попередник мій — той би справді розповісти зумів.

— А ще я чула, — продовжувала Ольга, — що він перед смертю подарував вам якийсь свій зошит, щоденник, що вів його усе життя.

— Ви б знали, як дістали мене з тим зошитом за останнні пару років! — скрушно похитав головою лікар. — Який зошит?! Він справді подарував мені кілька старих книжок з психіатрії. Одна з них взагалі антикварна, авторства дуже відомого психіатра. Уся вона пописана поміж рядками. Уявіть собі — старий не соромився правити корифеїв! Але це стосується виключно фахових питань. Жодних записів про скарби він мені не передавав.

— Дякую за розмову, — посміхнулася Ольга. — Отак їздиш хто зна куди, а цікаве зовсім поруч. І за каву дякую.

— Мені також було приємно з вами спілкуватися, — підвівся Вересюк.

— Зайдете ще?

— Звісно, можу зайти, хоч, здається, вже найцікавіше розповів.

— Як сказати, — не погодилася вона. — По-перше, хотілося б почути про щось зовсім неймовірне, пов’язане з давніми часами.

— Будь-ласка, — не розгубився Вересюк. — Три дні тому санітарку нашу, бабу Жанну, у коридорі вночі переслідував привид Фабіровського. Мене викликали її оглянути, але психічно вона абсолютно здорова — можу заприсягнутися. А по-друге?

— Мене ніхто тут не відвідує, — зітхнула Ольга. — Мама не здорова. Такі поїздки не для неї.

— Тоді обов’язково прийду.

Переконавшись, що поблизу нікого немає, Вадим пішов у глухий кінець коридора хірургії. Відмірявши кроки, він зупинився і подивився вгору. Просто над ним була вентиляційна решітка. Підставивши стілець, Вадим дотягнувся рукою до решітки і пальцями потягнув її на себе. Решітка легко подалася й випала разом із шурупами. Вадим поліз рукою обмацувати шахту.

— Ось подивіться, Миколо Прокоповичу, чим ваші хірурги займаються, — прозвучало зовсім поруч.

Стілець похитнувся, і Вадим мало не загримів на підлогу.

— Тих двох рано чи пізно, а все одно доведеться виганяти. А тепер і Вадим Борисович також вже у чорному списку.

— За що?! — не витримав Лужний. — За те, що до вентиляційної шахти руку запхав?!

— Ні, — спокійно пояснив Костогриз, — за невиконання службових інструкцій.

— Яких іще інструкцій?

— Вадиме Борисовичу, — провадив той. — Ви ж не перший рік працюєте і знаєте, що більшість наших інструкцій так написані, що виконувати реально їх неможливо. Ми й не виконуємо. Але за потреби кого завгодно можна звільнити за їх невиконання. То ж лазьте і далі по кутках і підвалах, а будете звільнені за належною статтею.

Широка спина Костогриза зникла за рогом.

— Якого біса, Вадиме Борисовичу?! — не витримав Гайда. — Ну мені, сподіваюся, ви можете пояснити?

— А я можу вам довіряти? — запитав його Вадим, дивлячись в очі.

— Ну… — розгубився завідувач. — За стільки років роботи я ще нікого не підставив. Ходімо до кабінету.

За спокійною розмовою день схилився до вечора.

— Ось так несподівано посміялася з мене фортуна, — завершив розповідь Вадим. — Цей телефон весь час лежав за вентиляційною решіткою, а потім, коли розібрали стіну і знайшли міни — впав! Можливо, від вібрації. А тепер ламаю голову, хто міг його туди покласти.

— Гм… — замислився Гайда. — Серед наших працівників Жанни точно немає. Бабу Жанну до уваги не беремо. І людини, за якою б водилися подібні афери, також нема.

— Це я вже зрозумів, — зітхнув Лужний.

— Можливо, хтось серед хворих… — Завідувач підвівся й обійшов стіл. — Можна взяти в архіві історії хвороби за певний період і переглянути. Іншого вирішення не бачу.

— Знаєте, Миколо Прокоповичу, є ще один нюанс, — зізнався Вадим. — Андрій Щерба знає хто вона, але мовчить, немов партизан.

— То ось через що ви погиркалися. Тоді мені усе зрозуміло, я теж знаю, хто це.

— Справді? — не повірив Лужний. — То скажіть мені, а я обіцяю діяти так, щоб йому не нашкодити.

— Та більше ніж є, йому не нашкодиш, — зітхнув Гайда. — Була тут одна пацієнтка після ДТП. Звати її Галина… А Андрій… Ти ж бачиш, який він — самотній, добряга. Словом, коли вона втекла посеред ночі, я за нього боявся. Та він і досі не може заспокоїтися.

— Точно, — погодився Вадим. — Він через неї на мене з кулаками кидався.

— Отже, правду Женя казала, — похитав головою Гайда. — Іди до архіву, знайди історію. Там і адреса має бути, хоча навряд чи справжня, інакше Андрій давно б там був. Та може якусь корисну інформацію з тих паперів і витягнеш.

У десятій палаті Ольга не відривалася від ноутбука. У двері обережно постукали.

— Психіатра викликали?

— Начебто ні.

— А хто ж просив провідати? — усміхнувся Вересюк.

Жартуючи, він викладав на тумбу апельсини, пиріжки та каву.

— Навіщо це? — здивувалась Ольга.

— Це ж відвідини, як ви бажали. Ось кавоварка, користуйтеся. А пиріжків мама напекла. Сподіваюся, вам сподобаються.

— Навіть не знаю, що й сказати, — похитала головою Ольга.

— А я підкажу, — знайшовся Вересюк. — У подібних випадках належить розповідати про своє здоров’я. Як ви почуваєтеся?

— Нормально почуваюся, — зніяковіла Ольга. — Ось працюю, пишу одночасно обидва матеріала.

— Не думав, що маячня Фабіровського вас так