Читати книгу - "Воно"

«Якби ми в це не вірили, то ніколи б… ніколи б не подужали, що б там ми зробили».

Бо насправді він уже й не пам’ятав, що відбулося під містом, не пам’ятав, що трапилося з Одрою й перетворило її на кататонічну руїну. Він лише знав, що йому потрібно було зробити зараз, і він був певен, що, коли не діяти просто зараз, він і це забуде. Одра сиділа внизу в Майновому м’якому кріслі й зачаровано витріщалася в телевізор, де саме показували «Дзвонимо за долари»;[814] її волосся спадало на плечі неживими локонами. Вона не рухалася та йшла, тільки коли її вели.

Тут інша справа. Ти просто застарий, чувак. Повір.

Ні.

Значить, здохнеш тут, у Деррі. Та й хер з тобою.

Він одягнув спортивні шкарпетки, нові джинси та футболку, яку за день до того придбав у Бенгорі в «Халупі сорочок». Безрукавка була яскраво-помаранчевою. Спереду був напис «ДЕРРІ, МЕЙН — ДЕ ВОНО, В БІСА, Є?» Він сів на Майнове ліжко — те саме, в якому протягом останнього тижня спав з теплою, однак схожою на труп дружиною — і натягнув кросівки… пару кедів, які також учора купив у Бенгорі.

Він підвівся й знову оглянув себе в дзеркалі. Він бачив чоловіка середнього віку, вдягненого в хлопчачий одяг.

Безглуздий у тебе вигляд.

Як і у всіх пацанів.

Ніякий ти не пацан. Відступися!

— Хер з ним, скрешемо трошки рок-н-ролу, — тихо сказав він і вийшов з кімнати.

2

У снах, які він іноді бачитиме наступними роками, він завжди полишає Деррі на самоті. Сідає сонце. Місто покинуте, його мешканці поїхали геть. Богословська семінарія та вікторіанські будинки на Західному Бродвеї замислено чорніють на фоні палаючого неба — всі літні заграви, які він коли-небудь бачив, злилися в одну.

Він чує власні кроки — вони луною тупочуть бетоном. Окрім них до нього долинає лише звук прудкої води, яка з гудінням зривається в дренажні колодязі.

3

Він викотив Сілвера на під’їзну доріжку, поставив його на лапку й знову перевірив шини. Передня в порядку, а от задня дещо м’яка. Він узяв велосипедного насоса, якого купив Майк, і підкачав колесо. Повернувши насос на місце, він перевірив гральні карти й прищепки. Велосипедні колеса й досі видавали той чудовий кулеметний звук, який Білл пам’ятав ще зі школи. Вдала була покупка.

Ти геть здурів.

Можливо. Побачимо.

Він знову сходив у Майків гараж, узяв «З в 1», змастив ланцюг та зубці. Тоді він підвівся, поглянув на Сілвера й легенько стиснув бульбу клаксону. Звучало так, як треба. Він кивнув і зайшов у дім.

4

І він знову бачить усі ті місця — вони неушкоджені й такі, як колись: масивний цегляний форт Деррійської початкової школи, Міст Поцілунків, укритий різьбленими ініціалами шкільних парочок, які були ладні розколоти своєю пристрастю весь світ, а коли подорослішали, то перетворилися на страхових агентів, торговців автомобілями, офіціанток та косметологів; він бачить статую Пола Баньяна, яка стоїть проти закривавленого призахідного неба та похиленого білого паркану, який тягнеться вздовж хідника по Канзас-стрит до самого Пустовища. Він бачить їх, як колись — такими, якими вони назавжди лишаться в його пам’яті… і його серце тремтить від гордості й любові.

«Полишаю, полишаю Деррі, — думає він. — Ми полишаємо Деррі, і якби це була оповідка, цей момент зайняв би останні півдюжини сторінок; приготуйтеся поставити книгу на полицю й забути про неї. Сонце сідає, навкруги стоїть тиша — чутно лише мої кроки й воду в риштаках. Настав час».

5

Програма «Дзвонимо за долари» поступилася «Колесу фортуни». Одра пасивно сидить навпроти телевізора, не зводячи очей з екрана. Коли Білл вимкнув його, вираз її обличчя не змінився.

— Одро, — сказав він, підійшов до дружини й взяв її за руку. — Ходімо.

Вона й не поворухнулася. Її рука лежить у його долоні — теплий віск. Білл узяв її другу руку з підлокітника Майкового крісла й поставив її на ноги. Того ранку він вбрав її подібно до того, як вдягнувся сам: на ній були «лівайси» та блакитна безрукавка. Вона виглядала б доволі мило, якби не той порожній, великоокий погляд.

— Хо-ходімо, — повторив він і провів її крізь двері в Майкову кухню і, зрештою, на вулицю.

Вона йшла доволі охоче… однак вона б полетіла з заднього ґанку й розпласталася на землі, якби він не обійняв її за талію та не допоміг спуститися зі сходинок.

Він підвів її до місця, де на яскравому літньому світлі стояв прихилений на лапку Сілвер. Одра стала поряд з велосипедом і безтурботно дивилася на стіну Майкового гаража.

— Залазь, Одро.

Вона не поворухнулася. Білл терпляче змусив її перекинути одну ногу через багажник, який кріпився над заднім щитком Сілвера. Нарешті вона стала там з багажником між ногами, ледь не торкаючись його пахом. Білл обережно натиснув їй на маківку, і Одра сіла.

Білл скочив на Сілверове сідло й підняв лапку п’ятою. Він збирався сягнути назад, взяти Одрині руки й спробувати сплести їх у себе на животі, та перш, ніж