Читати книгу - "Діти Дюни"

леді Джессіки Стілґар приглядався до Ганіми, що стояла разом із бабусею біля входу до січової зали великих зібрань. Було рано, Алія ще не прибула, проте люди вже юрмилися в залі, крадькома кидаючи погляди на дитину та зрілу жінку, повз яких проходили.

Стілґар стояв у затіненій ніші, окремо від людського потоку, і придивлявся до цієї пари, хоча й не міг чути їхньої розмови через гамір дедалі численнішої юрби. Сьогодні сюди прибули люди з багатьох племен, аби привітати свою давню Превелебну Матір. Але він дивився на Ганіму. Її очі, те, як вона пританцьовувала, розмовляючи! Цей рух його зачарував. Ці глибоко сині, спокійні, вимогливі, пильні очі. І та звичка скидати червоно-золотаве волосся з плеча рухом голови: це було від Чані. Це було примарне воскресіння, моторошна схожість.

Стілґар повільно наблизився і зайняв місце в іншій ніші.

Не міг пов’язати манеру Ганіми дивитися довкола з жодною іншою дитиною, яку знав, — окрім її брата. Де був Лето? Стілґар озирнувся на заповнений перехід. Його вартові здійняли б тривогу, якби щось було не так. Труснув головою. Ці близнята доведуть його до божевілля. Постійно руйнують його душевний спокій. Він майже ненавидів їх. Спорідненість не захищала від ненависті, але кров (і її дорогоцінна вода) накладала певні зобов’язання, сильніші за більшість інших турбот. Ці близнята були його найбільшою відповідальністю.

Із зали зібрань за Ганімою та Джессікою крізь пил сочилося коричневе світло. Торкнулося плечей дівчинки, нового білого вбрання, яке вона мала на собі, підсвітило волосся, коли та обернулася, щоб глянути в перехід, на людський натовп.

«Навіщо Лето розхвилював мене цими сумнівами? — міркував він. Бо це, безперечно, було зроблено свідомо. — Можливо, Лето хотів, щоб я здобув свою частку ментального досвіду». Стілґар знав, чому близнята відрізняються від інших, але завжди вважав, що його розум неспроможний прийняти це знання. Він ніколи не мав досвіду лона як в’язниці для пробудженої свідомості — живої свідомості від другого місяця вагітності, як йому казали.

Лето якось розповів, що його пам’ять схожа на «внутрішній голограф, він збільшується у розмірах і деталях, починаючи з первісного шокового пробудження, але ніколи не змінює форми та контурів».

Уперше, спостерігаючи за Ганімою та леді Джессікою, Стілґар почав розуміти, як це воно — жити, продираючись крізь плутану павутину пам’ятей, не мати змоги відступити чи знайти в розумі окрему тиху кімнату. Перед лицем такого стану слід було інтегрувати безумство, вибирати й відкидати з безлічі пропозицій у системі, у якій відповіді змінювалися так само швидко, як питання.

Не може бути усталеної традиції. Не може бути абсолютної відповіді на дволикі питання. Що діє? Те, що не діє. Що не діє? Те, що діє. Він розпізнав цей принцип. Стара фрименська гра в загадки. Питання: «Що приносить смерть і життя?» Відповідь: «Коріолісів вітер».

«Чому Лето хотів, щоб я це зрозумів?» — питав себе Стілґар. Завдяки своїм обережним промацуванням Стілґар знав, що близнята поділяли загальний погляд на свою відмінність: вважали її нещастям. «Родовий канал мусив бути для них місцем висушування», — подумав він. Незнання зменшує шок від деяких переживань, але вони не мали такого незнання в тому, що стосувалося їхнього народження. Як це — жити, знаючи всі речі, що можуть піти погано? Постати перед необхідністю безнастанної боротьби з сумнівами. Обурюватися через свою відмінність від решти. Мусить бути приємно дати іншим спробувати таку відмінність на смак. Твоїм першим питанням було б: «Чому я?», і на це питання не було б відповіді.

«А про що я питаю себе? — думав Стілґар. Його губ торкнулася крива посмішка. — Чому я?»

Побачивши близнят на цей новий лад, він зрозумів, чому вони наражають на небезпеку свої ще не сформовані тіла. Ганіма колись стисло виклала це йому, після того як він вилаяв її за те, що вона видряпувалася на стрімкий західний крутосхил стіни довкола січі Табр.

— Чому я маю боятися смерті? Я вже там бувала — багато разів.

«Як я міг наважитися навчати таких дітей? — міркував Стілґар. — Як хтось міг на таке наважитися?»

На подив, подібним шляхом протікали думки Джессіки, коли вона розмовляла зі своєю онукою. Міркувала, як це мусить бути тяжко — мати зрілий розум у незрілому тілі. Тіло мусить навчитися того, про що розум уже знав. Знав принаймні, що це можна зробити. Слід було узгодити рефлекси та реакції. Їм була доступна древня бене-ґессеритська дисципліна прана-бінду, але і з нею розум забігатиме туди, куди ще не може дістатися тіло. Ґурні мав дуже важке завдання, виконуючи її накази.

— Стілґар стежить за нами ззаду, з тієї ніші, — сказала Ганіма.

Джессіка не обернулася. Але її спантеличило те, що вона почула в голосі Ганіми. Ганіма любила старого фримена, як могла б любити батьків. Навіть коли говорила про нього без особливої поваги або піддражнювала, однаково любила його. Усвідомлення цього змусило Джессіку побачити старого наїба в новому світлі, у гештальт-осіянні збагнути, що поєднує близнят і Стілґара. Джессіка розуміла, що цей новий Арракіс не надто пасує до Стілґара. Не більше, ніж цей новий Усесвіт пасує до її внуків.

Несподівано мимоволі крізь думки Джессіки пронісся вислів Бене Ґессерит: «Здогадуватися про свою смертність — це знати початок жаху; не мати жодного сумніву у своїй смертності — це знати кінець жаху».

Так, для Стілґара та близнят смерть не була тяжким ярмом, але життя було повільним полум’ям. Усі вони застали непристосований до них світ і тужили за іншими шляхами, змінність яких могли вивчати без загрози для себе. Вони були дітьми Авраама й більше дізналися про світ від яструба, що завис над пустелею, ніж із досі написаних книжок.

Сьогодні вранці Лето спантеличив Джессіку. Вони стояли біля канату, що протікав під січчю. Він сказав: «Бабусю, вода нас ув’язнює. Краще б ми жили як пил, бо тоді вітер зміг би перекинути нас через найвищі скелі Оборонної Стіни».

Хоча Джессіка вже чула такі оманливо зрілі речі з цих дитячих уст, усе ж таки піймалася в цю пастку й насилу зуміла відповісти:

— Так міг би сказати твій батько.

А Лето підкинув угору жменю піску, щоб подивитися, як він падає, і промовив:

— Так, міг би. Але мій батько ніколи не задумувався, як швидко вода змушує все западатися в землю, з якої воно постало.

Зараз, стоячи поруч із Ганімою в січі, Джессіка наново відчула шок, який викликали в неї ці слова. Відвернулася, глянула на людський потік, що досі прибував, дозволила своєму поглядові перемандрувати вздовж затіненої постаті Стілґара