Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— бурчу непривітно. Вона з’являється у дверях — уся така: ноги та рожева літня сукня, — і десь у глибині душі я відчуваю сором за те, що валяюся тут на канапі, у триденних несвіжих трениках із плямами від карі.

Вона їздила в Ексетер, чи ще кудись там, у відрядження на кілька днів. Якщо чесно, я гадав, що її не буде аж до завтра. Чортові знеболювальні випалюють мій мозок. Треба було хоча б штани поміняти.

— Видок у тебе, як після цілої ночі гульні з нарокотою, — вона намагається мене розсмішити. — Або ти вирішив повернутися до студентських часів. Одне з двох?

Чудово, нагадай мені про те, що я втратив, Саро.

— Нічого. Це лише я, пульт від телика та куряче карі, — кажу, не дивлячись на неї.

— Просто назва для арт-хаузного фільму, — легко сміється вона, збираючи брудні кухлі з-під кави.

— Покинь, я приберу.

— Це не клопіт.

— Усе одно.

Вона дивиться на мене, її сонячна усмішка згасає на очах.

— Дозволь мені піклуватися про тебе — тепер і надалі. Будь ласка.

Я покірно заплющую очі та відкидаюся назад на канапу, а вона прибирає мій безлад. Відчуття, як в обуреного підлітка, до якого в кімнату заскочила мама саме тоді, коли він збирався подрочити. Боже, я покидьок. Я відчуваю пахощі Сариних парфумів, виразні й екзотичні, вони нагадують мені про вечори, які ми проводили разом у місті, і про те, що було вночі, у ліжку. У нас не було сексу від самої аварії. А якщо чесно, то й до неї не дуже багато було останнім часом. Я розплющую очі, почувши, що вона тарабанить посудом у кухонній раковині. Залишаються її парфуми, накладаючись на сморід учорашнього карі та мого застарілого поту. Невдала комбінація.

— Я думала, ми зможемо вийти ненадовго, — гукає вона, вмикаючи кухонне радіо. — Погода там просто розкішна.

Я зітхаю, але не дуже голосно, аби вона не почула. Почуваюся згірклим, надто змученим, щоб якось цьому зарадити. У мене, мабуть, і трусів чистих не лишилося. Плече ще болить, ребра теж, мабуть, тому, що я нехтував вправами, які порекомендував мені лікар на щотижневому огляді, куди я іноді ходжу. Бог знає, чому. У мене переламані кістки. Вони зростуться. Але ніхто з лікарів не може нічого зробити з моїм вухом — єдиною річчю, яку я дійсно хочу вилікувати, і це — одне-однісіньке, пошкоджене назавжди. О, вони говорять про слухові апарати й усяке таке, але, чесно кажучи, для чого вся ця клята метушня? Істинна проблема в тому, що зруйнована моя кар’єра. І жоден лікар не здатний полагодити її.

— Що думаєш? — Сара з’являється у дверях знову, на її руках м’ятно-зелені господарські рукавички, які вона купила кілька тижнів тому.

— Що ти схожа на домогосподарку п’ятдесятих років?

Вона закочує очі.

— Про те, щоб вийти погуляти, Джеку. Просто пройтися парком чи ще десь. Пообідати в кафе на Бродвеї, може. Хтось каже, що там усе в каліфорнійському стилі.

Що, до сраки, це все має означати? Зелені соки та напій здоров’я?

— Може.

— Давай я на тебе поллю душем?

Роздратування виривається з мене.

— Ти що, в біса, моя матуся?

Вона не відповідає, але я бачу, як біль оселяється в її очах, і знову почуваюся покидьком. Просто мене вже верне від того, що всі метушаться навколо мене. Якщо не Сара, то моя матуся приходить двічі на тиждень з їжею, від якої вже верне.

— Пробач, — бурмочу, — день паршивий.

Вона повільно киває. Якби я зміг залізти до неї в голову, то, може, почув би, як вона подумки промовляє стару добру тираду, називаючи мене всіма тими словами, які я вже давно заробив. Я просто чую, як вона кричить «егоїстичне падло», навіть якщо вголос нічого не каже.

— Просто йди та прийми душ, — каже вона нарешті, повертаючись на кухню. Я встаю, щоб зробити те, що вона просить, і, коли минаю кухню, уявляю собі, як обіймаю її, коли вона стоїть біля раковини, як цілую в шию, як прошу вибачення — так слід це зробити. І тут я чую веселий програш на радіо, хтось, кого я вважав суперником, — в ефірі, і ядучий потік ревнощів випалює все — будь-яке бажання поводитися пристойно. Вилупки.

24 жовтня

Лорі

— Я не знаю, що робити, Лорі, — Сара гойдає вино в келиху, вигляд у неї просто жалюгідний.

Вона написала СМС, запитала, чи можна побачитися, щоб посидіти й випити після роботи. Хоча в мене є ще жменька е-мейлів, на які треба відповідати, зі стилю повідомлення я зрозуміла, що їй конче потрібно виговоритися, тож покинула свої листи й вийшла до неї. І не помилилася. Я знала, що життя з Джеком після аварії не всипане трояндами, але те, що вона розповідає мені вже понад годину, переконує, що воно просто нестерпне, і це — його робота.

— І зараз він вирішив, що більше не прийматиме знеболювальних, — веде далі вона, — учора ввечері спустив їх усі в унітаз. Каже, що ціпеніє від них, але я гадаю, що коли біль повернеться, він ще завиє.

Я знаю, це звучить немилосердно, але не судіть її суворо. Після аварії вона з останніх сил робила веселе обличчя. Я впевнена, що з боку Джека відповіді та вдячності було мало. Уже майже три місяці минуло, як Джек вийшов з лікарні. І щоразу я бачу його на межі, він не може спілкуватися без грубощів, особливо про Оскара. Я тепер майже уникаю його через це.

— Я так розумію, що з роботою в нього ніяких зрушень? — Відповідь на питання я знаю ще до того, як її вимовлено. Він уже досить добре почувається фізично, але емоційно — у серйозній небезпеці. З усіх травм, які він отримав, часткова втрата слуху видається особливо жорстокою для його кар’єри.

Сара хитає головою.

— Я не знаю навіть, чи він шукає, і я точно знаю, що він не зв’язувався з жодними радіостанціями, — вона їсть кеш’ю з відкритої торбинки, яка стоїть на столі між нами. — Я хвилююся, Лу. Він просто завжди такий страшенно лихий. І не хоче нічого робити. Його треба вмовляти навіть просто вийти з дому, — зітхає. — Боюся, він перетворюється на відлюдька чи щось