Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона спала, а літак вже йшов на посадку.
Місто Рим.
Аеропорт Ф’юмічино.
Ласкаво просимо, синьйори та синьйорини! Вас вітає сонячна Італія! Все решту залиште далеко-далеко, адже Італія – це завжди насолода. Тож не втратьте її, бо іншого шансу може просто не бути.
Зона турбулентності повернула її до реальності. Вона зняла маску, солодко позіхнула, зробила декілька ковтків води, що стояла поруч на столику, і відкрила віконце ілюмінатора. Внизу, за декілька кілометрів від неї, сяяла вогнями неймовірна країна, в якій їй не довелося народитися. Вона була донькою іншої – знедоленої, розірваної, скровленої України, в якій жили досить гарні та працьовиті люди. Біда була лише в тому, що правили ними шакали та підлабузники, хитругани і вурдалаки від політики, яким було начхати на народ і державу. Особистий інтерес визначив усе. І саме у такому порядку, а не в іншому. В цьому і полягала трагедія великого народу, який віками відчайдушно бився, а все ніяк не міг здолати ворога.
– Напевно, дуже важко воювати з тим, хто живе в тобі, – прошепотіла вона своїми налитими вустами, коли шасі торкнулася смуги і літак почав мчати Італією на неймовірній швидкості, кожної секунди збавляючи її, аж поки не зупинився.
Вона сиділа у кріслі бізнес-класу, чекаючи, коли відчинять двері на вихід. Затим встала, покрутила вабливими стегнами перед обличчям старіючого італійського дон-жуана, що сидів одразу за нею, і впевнено пішла назустріч сонцю, морю, вину, теплу, смакоті і радощам, яких так давно не бачила.
Там, де вона народилася, тепло і радощі стали не частими гостями. Дедалі рідше вони відвідували Україну, бо на землі, де є прокляття, вже не існує місця нічому іншому. Такою була дійсність. І жінка її визнавала.
Таксі довго кружляло серпантином. Починало темніти. Таксист вже й сам був не радий, що взявся везти ту доволі вродливу панянку. GPRS не ідентифікував адресу на мапі узбережжя. Так і їхали – вгору й вниз і знову вгору. Як на зло, на зустріч не було жодної машини, ані живої душі, щоб запитати дорогу. Вона помітила, як таксист починає нервувати, як скрізь щеплені зуби народжуються брутальні слова незадоволення. Жінка упіймала погляд водія у дзеркалі заднього виду і підморгнула йому.
– Не переймайтеся! Я не ображу вас у платі, – сказала вона лагідною італійською і тут таксист вибухнув усіма емоціями уродженця неаполітанського узбережжя.
– Плата, плата… До чого тут гроші?! Ви ніколи не зрозумієте мене! Ніколи.
– Щось не так? Звичайно, окрім нашої спільної подорожі?
– О, Свята Діва Марія! Вона ще питає! До чого тут ви? Вся справа в мені, – таксист вдарив себе у груди. – В мені, мені, мені, – він бив і бив, авто повільно повзло крутою дорогою, аж поки не зупинилося, і водій обхопив кермо руками та притулився до нього своєю стомленою головою.
Вона вийшла з авта. Повітря грало спекою дня, що не встигала холонути за короткі ночі. Жінка закурила і випустила густий дим у бездонність італійського вечора. Вона стояла, курила і чекала, коли таксист вгамує свої вкрай розхитанні нерви і вони продовжать пошуки. Їй і раніше доводилося бачити чоловічі сльози. Вони завжди викликали у неї зневагу. Вона не любила слабких, жалюгідних, бо сама була сильна. Вона зневажала сльози, проте неодноразово користувалася їхніми послугами, за що себе потім ненавиділа.
– Вибачте мені, сеньйора, – почула вона пригнічений голос таксиста. – Можемо їхати. Брат жінки пояснив мені, де це. Ви що, одразу не могли сказати, що вам потрібно «Il Lusso diavalo»? Ми ж понад годину поруч кружляємо.
Вона все згадала. Точно! «Розкіш диявола» – саме так першочергово було названо ту дивну віллу. Жінка посміхнулася і мовила до таксиста:
– Вибачте мені! В мене просто вилетіло з голови.
Він окинув її своїм хитрим оком і, немов залицяючись, сказав:
– У таких жінок, як ви, нічого не вилітає з голови. Мабуть, ви до часу не хотіли згадувати.
– Мабуть, – сказала вона і сильно вдарила дверцятами авто, аби таксист, врешті-решт, второпав, де та межа, яку не варто переходити.
Приємна прохолода на дві просторі кімнати. Там все залишилося таким самим, як і тоді, в зовсім іншому житті. Жінка дала на чай носію, який вправно поставив її доволі важку валізу на підставку і вмить зник. Вона увімкнула бра, відчинила балкон і вийшла з кімнати. Легенький вітерець грав з її волоссям, обвиваючи своїм солоним подихом з голови до самісіньких ніг. Вона заплющила очі, розвела руки і увібрала в себе морське повітря. Жінка відчула, як починає паморочитися голова, як підкошуються ноги, як легенький струм біжить її ще досить молодим тілом.
– Чи вже не дуже молодим? – запитала вона себе вголос чистою українською мовою і раптом розійшлася гучним сміхом щастя, яке давало їй відчуття свободи. Хоча б не довгої, проте такої жаданої, що п’янкою вабою йшла за нею усі ті довгі місяці, усі ті роки, відтоді, коли вона повернулася до Москви і почала кар’єру.
Її врода розквітала повною мірою. Вона була незаміжня, не мала дітей, жила виключно роботою. Про таких кажуть, що вони – стерво, бездушні кар’єристки, нещасні в погоні за славою та статками. Все це десь було і про неї – розкішну Ірину Ясинську, котру знала вся країна, якій рукоплескали найкращі чоловіки Російської Федерації, яку любили, ненавиділи, змішували з лайном, а потім запрошували у гарячу сауну. Вона давно звикла не звертати уваги не тільки на чоловіків, й на все те, що про неї говорять. Ще молодою журналісткою, у перше своє відрядження до Югославії (їй тоді ледь виповнилося двадцять років), одна французька колежанка сказала їй так:
– Дівчинко! Життя настільки коротке, що не варто витрачати його на плітки. Люди завжди будуть базікати, така вже наша природа, і у своїх пустих розмовах намагатимуться звеличитися перед такими ж недалекими істотами. Будь вище цього. Просто не зважай.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.