Читати книгу - "Убивства за абеткою"

немає ніяких підстав уважати, що цей чоловік щось задумав проти вас?

– Жодної.

– Я можу зробити припущення. Ваше ім’я!

– Моє ім’я?

– Так. Очевидно, з примхи його матері (едіпів комплекс, я не здивуюся!) Каст отримав двійко дуже голосних імен: Александр і Бонапарт. Ви бачите підтекст? Александр вважається непереможним, він прагнув завоювати якомога більше земель. Бонапарт – великий імператор Франції. Він хоче супротивника – супротивника, можна сказати, свого рівня. Ось ви – Еркюль, себто могутній Геркулес.

– Докторе, ваші слова змушують задуматись. Вони сприяють виникненню ідей…

– О, це лише припущення. Ну, мені треба йти.

Доктор Томпсон вийшов. Джепп залишився.

– Вас хвилює його алібі? – запитав Пуаро.

– Зовсім трохи, – зізнався інспектор. – Зауважте, я йому не вірю, тому що знаю: це неправда. Але розбити його – це подвійне очко. У цього чоловіка, Стрейнджа, жорсткий характер.

– Опишіть його мені.

– Йому років сорок. Жорсткий, упевнений у собі, впертий гірничий інженер. На мою думку, саме він наполіг, щоб його покази вислухали зараз. Він хоче поїхати в Чилі. Сподівається, що все можна вирішити тут і зразу.

– Це один із найупевненіших людей, яких я бачив, – сказав я.

– Це тип людини, який не визнаватиме своїх помилок, – задумливо сказав Пуаро.

– Він наполягає на своїй історії, і він не з тих, кого можна засипати запитаннями. Присягається, що познайомився з Кастом в готелі «Вайткросс» в Істборні ввечері 24 липня. Йому було самотньо й хотілося з кимсь поговорити. Як я бачу, Каст просто ідеальний слухач. Він не перебивав! Після вечері вони з Кастом грали в доміно. Схоже, Стрейндж – знавець доміно, і, на його подив, Каст теж пристрасний гравець. Дивна ця гра – доміно. Люди сходять із розуму за нею. Вони можуть грати годинами. Мабуть, Стрейндж із Кастом так і робили. Каст хотів було йти спати, але Стрейндж навіть чути про це не хотів, присягався, що вони грали як мінімум до опівночі. Саме так і було. Вони розійшлися десять хвилин по дванадцятій. І якщо Каст був у готелі «Вайткросс» в Істборні до десяти хвилин на першу, то 25-го він не міг задушити Бетті Барнард на пляжі в Бексгіллі між опівніччю й першою годиною.

– Авжеж, проблема здається неподоланною, – задумливо сказав Пуаро. – Безсумнівно, це змушує задуматись.

– Кром має про що подумати, – сказав Джепп.

– Цей чоловік, Стрейндж, дуже впевнений?

– Так. Він упертий диявол. І важко зрозуміти, де тут хиба. Припустімо, Стрейндж помиляється і той чоловік не Каст – тоді з якого дива він назвався Кастом? І почерк у книзі реєстрацій готелю точно його. Не можна сказати, що він мав спільника: вбивці-психи не мають спільників! Дівчину вбили пізніше? Лікар був доволі твердий у своїх свідченнях, і в будь-якому разі Касту знадобився б певний час, щоб вийти непоміченим із готелю в Істборні й потрапити в Бексгілл – туди близько чотирнадцяти миль…

– Так, це проблема, – сказав Пуаро.

– Звісно, за великим рахунком це не має значення. Ми взяли Каста на донкастерському вбивстві – закривавлений плащ, ніж, – тут немає лазівки. Жоден суд присяжних не виправдає його. Але це псує гарну справу. Він скоїв убивство в Донкастері. Скоїв убивство в Чарстоні. Скоїв убивство в Андовері. Тоді, чорт візьми, він повинен був скоїти вбивство і в Бексгіллі. Але я не розумію як!

Джепп похитав головою і встав.

– Тепер це ваш шанс, мсьє Пуаро, – сказав він. – Кром блукає в тумані. Напружте свої клітини, про які ми так багато чули. Поясніть нам, як він це зробив.

Джепп пішов.

– Ну що, Пуаро? – спитав я. – Ваші маленькі сірі клітинки відповідають рівню завдання?

Пуаро відповів запитанням на запитання.

– Гастінґсе, ви вважаєте справу закінченою?

– Власне кажучи, так. Ми взяли того чоловіка. І маємо більшість доказів. Потрібно лише оздобити це все.

Пуаро похитав головою.

– Справу завершено! Справу! Справа – це людина, Гастінґсе. Поки ми не дізнаємося все про цю людину, таємниця буде захована так само глибоко, як і раніше. Лише тому, що завели його в тупик, ми ще не перемогли!

– Ми знаємо про нього достатньо.

– Ми взагалі нічого про нього не знаємо! Нам відомо, де він народився. Відомо, що він воював і отримав легке поранення в голову і що через епілепсію його демобілізували. Відомо, що протягом майже двох років він винаймав кімнату в місіс Марбері. Відомо, що він був тихим і скромним – таких людей ніхто не помічає. Відомо, що він придумав і втілив дуже хитру схему систематизованих убивств. Відомо, що він припустився неймовірних промахів. Відомо, що він убивав без співчуття і геть безжально. Ми також знаємо, що він був доволі люб’язним, щоб не перекладати провину на інших за злочини, які скоїв. Якби він хотів безперешкодно вбити – це ж легко змусити інших людей страждати за свої злочини. Невже ви не розумієте, Гастінґсе, що цей чоловік – клубок суперечностей? Дурний та хитрий, безжалісний і великодушний – та все ж мусить бути той домінантний чинник, який примирює ці дві натури.

– Звісно, якщо ви розглядаєте його з погляду психології, – почав я.

– Що ще в цьому випадку було з самого початку? Весь час я намацував шлях – намагався віднайти вбивцю. І тепер розумію, Гастінґсе, що не знаю його взагалі! Я спантеличений.

– Жага влади, – почав я.

– Так, це могло би багато чого пояснити… Але мене це не задовольняє. Є дещо, що я хочу знати. Чому він скоїв ці вбивства? Чому він обрав саме цих людей?

– За принципом абетки, – почав я.

– Чи Бетті Барнард була єдиною людиною в Бексгіллі, чиє ім’я починається з «Б»? Бетті Барнард – у мене є одна думка… Це має бути правдою, це має бути правдою. Але якщо це так…

Якийсь час він мовчав. Мені не хотілося його переривати.

Насправді, думаю, я заснув.

Прокинувся, коли Пуаро поклав руку мені на плече.

– Ви мусите пам’ятати, – лагідно сказав він. – Mon cher Гастінґсе, мій добрий генію.

Я був дуже збентежений цим раптовим знаком поваги.

– Це правда, – наполягав Пуаро. – Завжди, завжди ви мені допомагаєте… Ви приносите мені удачу. Ви надихаєте мене.

– Як я надихнув вас цього разу? – запитав я.

– Поки я ставив собі запитання, згадав вашу репліку – ця репліка абсолютно зрозуміла. Хіба я не казав вам колись, що ви є генієм у констатації очевидного? Саме очевидним я знехтував.

– І що це за чудова моя репліка? –