Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

партизани провадять так звану боротьбу на два фронти проти німців і комуністів, але українці розуміли, що дні німецької окупації полічені, і їх набагато більше турбувала перспектива відновлення в Східній Галичині ситуації перед 1 вересня 1939 року. Варіанту, що повториться 1918 рік, і їм доведеться помірятися силами з поляками, бандерівці аж ніяк не могли виключати. Навіть якщо вони припускали, що знову приєднають Волинь і Східну Галичину до СРСР, то не могли мати щодо цього певності. Вони знали не тільки про офіційні відозви польського підпілля, які підкреслювали приналежність Кресів до Польщі, а й, либонь, про таємні плани загального повстання (влітку 1943 року після провалу в АК вони потрапили до рук німців і найпевніше стали пізніше відомі й українцям). Бандерівці чудово знали, що поляки готуються до виступу в момент переміщення фронту. Тому вони вирішили нещадно вдарити завчасу в найслабше у поляків місце — цивільне населення.

У жовтні 1943 року Провід ОУН-Б видав з приводу польсько-української ситуації суперечливе повідомлення (комунікат). З одного боку, напади на польське населення в ньому виправдовувалися допомогою, яку воно начебто надавало німцям і радянський партизанам «в нищенні українців» (а отже, між рядків визнавалося, що антипольські акції тривають), а з іншого — категорично заявлено: «Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають»[195]. Водночас засуджено всі випадки масових убивств, «звідки вони не походили б»[196]. Цікаво, що оприлюднення цього комунікату розгнівало Романа Шухевича. В зізнаннях Степаняка читаємо: «Шухевич — «Тур» дуже різко засудив результати моєї роботи [...] Він висловився про те, що згода ОУН зробити заяву про осуд терористичних актів проти поляків і про припинення такої діяльності, є шкідництвом супроти “українських національних інтересів”»[197].

Натомість Олександр Луцький після арешту його радянською владою розповів на допиті про накази ОУН, які стосувалися поляків і були віддані на межі 1943–1944 років, таке: «Щодо поляків була пряма вказівка про фізичне знищення всіх учасників «армії крайової». Ми довідалися, що поляки в Карпатських горах почали створювати бази для діяльності «армії крайової» на території Західної України, задля цього з Варшави туди перекинули низку військових фахівців. Загони УНС, виявивши місця концентрації баз «армії крайової», ліквідували їх, захопивши при цьому все листування, списки учасників «армії крайової» та її прихильників. Пізніше всі вони були знищені УНС»[198]. Ці слова слід розглядати щонайбільше як дуже загальний опис образу тогочасної ситуації. Луцький, даючи свідчення на допиті, з очевидних причин не був зацікавлений у повідомленні деталей. Тож він не згадав, що було прийнято рішення просто фізично ліквідувати всіх поляків, запідозрених у зв’язках із підпіллям, і в першу чергу окремих представників місцевої інтелігенції, в тому числі римо-католицьких священиків, а базами АК, які належало дощенту знищити, було визнано суто польські села, в яких, звісно ж, діяли конспіратори.

В жовтні 1943 року Роман Шухевич вирушив на Волинь із інспекцією. Побачені ним повстанські республіки, в яких діяли цивільні адміністрації та школи, а навіть виготовляли сірники з українськими етикетками, розвіяли останні сумніви командувача щодо слушності ініціатив «Клима Савура». Відтоді він став, за словами Мирослава Прокопа, «оборонцем волинської тактики»[199]. На зустрічі керівництва ОУН-Б у грудні 1943 року Шухевич «висловив позитивну оцінку діяльності ОУН-УПА на Волині й визнав, що робота на Волині організована та ведеться набагато краще, ніж у Галичині. Шухевич заявив, що створена Волинським Крайовим «Проводом» УПА цілком виправдала себе і її діяльність стала відома не лише на Волині, а й на східних землях України, тому запропонував, на базі УНС, створити УПА на території Галичини. Шухевич також висловив позитивну оцінку «Климові Савуру», заявивши, що той серед учасників УПА втішається значним авторитетом»[200].

У результаті було прийняте рішення про перетворення галицької УНС на УПА. Загал партизанських сил було підпорядковано єдиній структурі командування. Шухевич мабуть уже під час інспекції перебрав повний контроль над партизанськими загонами, ставши головнокомандувачем УПА. «Климові Савуру» доручили й далі командувати УПА на Волині (що формально було зниженням його статусу, позаяк досі він теоретично керував усіма підрозділами цього формування), натомість партизанський рух у Східній Галичині очолив Василь Сидор «Шелест», який змінив на цій посаді Луцького. Переймаючи командування УПА, Шухевич узяв собі псевдонім «Тарас Чупринка», на згадку про українського поета Григорія Чупринку, котрий загинув під час партизанської війни з більшовиками в двадцятих роках.

У грудні 1943 року ОУН-Б в черговій відозві висловила своє ставлення до польської декларації від 30 липня. Бандерівці, як неважко здогадатися, гостро її розкритикували, вважаючи за можливе для українців погодитися лише з однією фразою з тексту: «Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України».

Можливо, саме тоді, в грудні 1943 року, було прийняте рішення про початок антипольської акції в Східній Галичині. Цікаво, що восени того року можна зауважити тиск знизу стосовно її проведення. У той час там траплялися переважно окремі ліквідації. Схоже, що це викликало невдоволення в підлеглих, яким кортіло розпочати широкомасштабну операцію, до чого їх також спонукала діяльність польського підпілля. В одному зі звітів читаємо: «Антипольську акцію було б доцільно загострити. Впродовж останніх двох тижнів є все більше жертв польських денунціацій, в т.ч. зазнав провалу окружний референт СБ в Станіславському «Гармаш»»[201].

Складається враження, що метою принаймні деяких із перших масових убивств було вивчення, як на антипольські акції зреагує український простолюд. Після вкрай жорстокого вбивства 10 листопада 1943 року чотирнадцяти поляків у Горішньому Болозові (Добромильський повіт) бандерівці уважно спостерігали, як місцеві українці коментуватимуть цей випадок. Було зауважено, що багато людей критично поставилися до того, як загинули поляки, а ще спершу дехто не вірив, що вчинений у подібний спосіб напад могли влаштувати українці. Як ми побачимо пізніше, діяння бандерівців аж ніяк не спіткали цілковитої підтримки греко-католицької громадськості. Можливо, що власне під впливом громадської думки під час антипольської акції в Східній Галичині було вирішено вбивати тільки чоловіків, та й то після попередження листівками із закликом покинути Східну Галичину.

В січні 1944 року підрозділи УНС в Східній Галичині почали переформовуватися в УПА. До лісу пішли значні групи молоді. В лютому на передпіллі Східної Галичини з’явилися наступаючі підрозділи Червоної Армії. Майже водночас із польськими підрозділами, які узялися до втілення операції «Буря», українські партизани розпочали в Східній Галичині масову антипольську акцію. Від тієї миті виразно зросла кількість нападів на польські села, але то була лише прелюдія до генеральної операції деполонізації. На межі лютого й березня