Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

class="p1">— Я з ним зустрінуся.

— Ну, якщо тобі вдасться вивідати його таємницю, то ми поберемося.

Лакей обмислив, яким чином добитися свого, і попросив пані пошити йому смертельну сорочку. Пані пошила, дала йому, а він закопав її у землю на кілька днів. А як вона уже добре пропахтіла землею, він її викопав, а вночі вбрав на себе і подався на цвинтар.

На цвинтарі де-не-де спалахували вогники, вигулькували якісь імлисті білі постаті і зникали, а з далини чувся крик сови. Коли це бачить лакей — іде його пан і просто до нього. Він аж отерп, але взяв себе в руки і ані руш.

— А то хто? — здивувався пан.

— Я, пане, — відказав лакей.

— Як то? І ти ходиш?

— А так, пане!

— А коли ж ти вмер?

— Та недавно.

Пан наблизився до лакея, понюхав його і знову спитав:

— Чому ж я не чув, як по тобі дзвонили?

— По мені не дзвонили, бо я наглою смертю вмер.

— Он як. Це добре. Будеш мені і тут слугувати. Чи знаєш, де мої гроші?

— Та ні. Звідки?

— А що, моя пані пробувала їх знайти?

— Пробувала. І я навіть їй помагав, але нічого не знайшли.

— І не знайде ніколи. Ходімо, я подивлюся до своїх скарбів.

Підійшли вони до гробівця, в якому пана поховали. Поруч з гробівцем росла горобина. Мрець попхав її, вона вивернулася коренем догори, а з-під кореня заблищали золоті дукати й різні коштовності.

— Оце бачиш, де мій скарб? Тепер то буде твій обов’язок — кожної ночі перевіряти, чи він на місці. А зараз ходімо забавитися.

Мрець повів лакея на пагорб, що височів над цвинтарем. Там ріс старий дуб. Мрець запхав у дупло руку і вийняв тоненьку порцелянову тарілочку.

— То моя улюблена забава, — сказав він, кидаючи тарілочку з гори.

Тарілочка покотилася, покотилася аж на сам низ і не розбилася. А потім пан свиснув і тарілочка повернулася до нього в руки.

— Ану, тепер ти, — сказав пан, подаючи тарілочку хлопцеві.

«Ого! Тут я й попався», — подумав той. Він узяв тарілочку і навмисне кинув так сильно, що вона тільки подзенькотіла, розлетівшись на друзки.

— Що ти зробив! — вигукнув пан і знову обнюхав лакея, бо ж відомо, що жоден упир не може залишити по собі слідів. А розбита тарілочка викликала у пана підозри.

— Це тому, що я вмер недавно і ще сили не втратив, — пояснив лакей.

Пан подивився на нього з підозрою і сказав:

— Ходімо тепер у гості до тебе. Де твоя могила?

— А там, коло дзвіниці.

Коли ж вони наблизилися до дзвіниці, лакей сказав:

— Знаєте, яка різниця між померлими давніше і померлими недавно? Я можу у дзвіницю зайти, а ви не можете.

— Не говори дурниць. Жоден мрець під дзвоном не годен стати.

— А от я стану. Я ще чую таку силу. Але мусите мене попхати.

Лакей став проти дверей дзвіниці, пан попхав його, і він влетів у дзвіницю, хутенько вибіг по сходах нагору і почав бити у дзвона. Пан злякався і закричав, мов навіжений:

— Що ти робиш!? Здурів? Перестань!

А він знай б’є та б’є, аж пан почав на місці крутитися, наче дзиґа, а потім упав знесилений на землю. У цю мить і півні запіяли. Лихий дух покинув пана, а біля дзвіниці зостався тільки його труп.

На той дзвін збіглися люди, лакей розповів їм про свою пригоду. Пана поховали, але перед тим йому голову відрубали і поклали у ногах. А потім лакей завів пані до того місця, де скарб був захований, забрали усе, що там було, і жили собі в достатку.

Похорон дідича

Чим займався дідич Білогорщі пан Нивинський, ніхто достеменно не знав. У XVII сторіччі, коли він жив, люди різне розповідали. Казали, що він спровадив з Чехії альхеміків і робить з ними якісь таємничі досліди, що прислуговує їм сам дідько і що не раз бачили, як великий вогненний змій летить по небу і залітає просто до комина панського замку. Люди намагалися обходити його стороною, а коли мусили завезти туди дрова чи харчі, то воліли те все скидати перед самим мостом, що вів до брами. Похмура замкова челядь забирала привезене і знову зникала за мурами.

З відстані замок мав дуже непривабливий вигляд, над ним постійно кружляли круки і голосно каркали, а вечорами зліталися кажани і пищали, а писк їхній скидався на людські зойки.

І от настав такий час, що пан помер. Альхеміки та інші приблуди, які звили собі тут затишне кубельце, по смерті свого патрона хутенько ушилися. Та й не серед дня, а таки глупої ночі, що їх ніхто й не бачив, тільки хлопці, котрі стерегли на пасовиську коней, зауважили темні тіні, що мчали битим шляхом на захід.

Пан не мав ні дружини, ні дітей, отже похоронами його заопікувалася челядь. Та коли вони поткнулися до місцевого пароха, аби той відспівав їхнього дідича, то панотець налякано почав хреститися і нізащо на це не погоджувався. Тоді вирішили його поховати без священика, але білогорська громада стала стіною і не пустила домовину на свій цвинтар. Не помогла навіть торба золота, яку челядь перед нею висипала. Так і поховали пана на освяченому полі.

Після похорону челядь, повантаживши, що було цінніше на вози, покинула замок і роз’їхалася хто куди. З місцевого люду ніхто до замку навіть не важився зазирнути. А тим часом уночі пролунав гучний гуркіт, а на ранок усі побачили, що земля не прийняла домовини з паном, вивергла на поверхню, а круки враз обсіли її з усіх боків. Ото халепа! Мусили люди знову ховати безбожника, але й наступної ночі те саме сталося, і третьої те ж. Що було робити?

Тоді послали до Львова за катом. Кат, як почув, що йому за роботу пропонують, руками й ногами відмагався, але тоді вже магістрат втрутився і звелів таки катові поїхати у Білогорщу, бо нема ради. Треба було якось того пана нарешті упокоїти.

Кат приїхав зі своїм підмайстром, молодим хлопцем, на чорному возі, на якому зазвичай возив тіла страчених злочинців. Люди запровадили їх на поле, стали оддалік і спостерігали за тим, що вони будуть чинити.

Круки розгнівано шугонули вгору і