Читати книгу - "Друга фундація"

підростеш і… я зустріла Песика, коли мені було шістнадцять. Розумієш, не можна, щоби ти була зі мною поруч. – В її очах промайнула ворожість, напівприкрита соромом.

Прихований смисл сказаного вразив Аркадію. Вона прошепотіла:

– Що він зробить із вами, коли дізнається?

Та схлипнула у відповідь: «Не знаю» і, погладивши її по голові, майже побігла широкою дорогою до маєтку лорда Калгана.

Але Аркадія все ще стояла на місці, стояла якусь мить, що здалася вічністю. Бо в цю останню мить, коли леді Каллія її залишила, вона дещо помітила. Ці перелякані, гарячкові очі на мить освітилися холодним задоволенням.

Безмежним, нелюдським задоволенням.

Хоча у цьому миттєвому погляді навряд чи можливо було помітити таке, але Аркадія не сумнівалася у тому, що помітила. Тепер вона бігла з шаленою швидкістю, наче божевільна, шукаючи вільну громадську кабіну, звідки можна було би викликати таксі.

Вона втікала не від лорда Стеттіна чи його гончаків, що їх він міг пустити вслід за нею, і не від усіх його двадцяти семи світів – гігантського монстра, що не дав би їй ніде спокою.

Вона втікала від однієї тендітної жінки, яка допомогла їй втекти. Від створіння, яке ущедрило її грошима та коштовностями, яке ризикувало власним життям, рятуючи її. Від створіння, яке – і це вона чітко й остаточно зрозуміла – було жінкою Другої Фундації.

Повітряне таксі з тихим клацанням сіло на платформу. Здійнятий ним вітерець торкнувся обличчя Аркадії і поворушив волосся під м’яким хутряним каптуром, який дала їй Каллія.

– Куди летимо, леді?

Вона відчайдушно намагалася говорити низьким голосом, щоб не бути схожою на дитину:

– Скільки космопортів у місті?

– Два. Вам який?

– Який ближче?

Він витріщився на неї:

– Калган-Центральний, леді.

– Тоді до іншого, будь ласка. Гроші в мене є. – Вона тримала в руках банкноту у двадцять калганідів. Номінал мало що означав для неї, але таксист схвально усміхнувся.

– Куди тіко скажете, леді. Небесні таксі доправить ва’ куди завгодно.

Вона притулилася щокою до холодного і трохи затхлого оббиття. Внизу неквапливо повзли вогні міста.

Що їй робити? Що їй робити?

Саме в цей момент вона зрозуміла, що вона дурненька, дурненька дівчинка, що вона далеко від тата, і що їй страшно. Її очі наповнилися слізьми, і десь глибоко в горлі виник тихий, безгучний плач, що ранив її зсередини.

Вона не боялася, що її впіймає лорд Стеттін. Леді Каллія мала би це розуміти. Леді Каллія! Стара, товста, дурна, але вона так чи інакше трималася за свого лорда. О, тепер це було ясно. Все було ясно.

Це чаювання з Каллією, де вона була такою розумною. Розумна маленька Аркадія! Аркадія аж задихнулася від ненависті до себе. Це чаювання було маневром, а потім, мабуть, Стеттіну так закрутили голову, що він нарешті дозволив Гомірові зайти до палацу. Вона, дурненька Каллія, теж хотіла цього, і влаштувала так, щоби розумна маленька Аркадія вигадала безпрограшне виправдання, таке, щоб у свідомості жертв не виникло жодної підозри, і при цьому з її боку було здійснено мінімальне втручання.

Тоді чому вона на волі? Гомір, звичайно ж, полонений… Якщо…

Якщо вона не повернеться на Фундацію як приманка і не приведе інших у… їхні руки.

Тому їй не можна повертатися на Фундацію…

– Космопорт, леді.

Повітряне таксі зупинилося. Дивно! Вона навіть не помітила. Це був якийсь світ ілюзій.

– Дякую, – вона тицьнула йому банкноту і вилізла з машини, нічого не помічаючи і перечепившись об щось. А потім побігла по еластичній бруківці.

Вогні. Безтурботні жінки та чоловіки. Великі, світні дошки оголошень з періодично змінюваною інформацією про прибуття чи відбуття кораблів.

Куди летіти? Їй було байдуже. Вона лише знала, що не на Фундацію! Будь-яке інше місце її влаштує.

Дякувати Селдону за цей момент забудькуватості, за цю останню частку секунди, коли Каллія втомилася грати свою роль і дозволила собі розслабитися, вважаючи, що має справу лише з дитиною.

А потім Аркадії спало на думку ще дещо, щось, що крутилося в її свідомості із самого початку польоту, щось, що назавжди вбило у ній чотирнадцятирічну дівчинку.

І вона зрозуміла, що мусить тікати.

Це було найголовніше. Нехай вони вистежать кожного змовника на Фундації, нехай вони спіймають її батька, вона не могла, не сміла попередити їх. Вона жодним чином не могла ризикувати власним життям – навіть заради всього Термінуса. Вона була єдиною найважливішою людиною в Галактиці.

Вона зрозуміла це саме тоді, коли стояла перед квитковим автоматом, не знаючи, куди їй летіти.

Тому що у всій Галактиці вона, і тільки вона, крім них самих, знала місцерозташування Другої Фундації.

ТРЕНТОР. У середині Безцарів’я Трентор був тінню. Посеред колосальних руїн там жила невеличка громада фермерів…

Галактична енциклопедія

15. Крізь ґрати

Нема нічого суєтнішого, ніж космопорт на околицях столиці густонаселеної планети. Там на своїх опорах велично сплять циклопічні машини. Якщо правильно вибрати час, то можна побачити приголомшливе видовище, коли ці гіганти приземляються на сякий-такий перепочинок, або ще моторошнішу картинку – відліт сталевих пухирів. Усі процеси майже безшумні. Рушійною силою є беззвучна хвиля нуклонів, що прагнуть розташуватися компактніше…

Під злітно-посадкове поле відведено 95 відсотків території космопорту. Цілі квадратні милі були передбачені для машин, і для обслуги, і для комп’ютерів, що обслуговували і тих, і інших. І лише 5 відсотків порту були віддані пасажирам, для яких це місце було тільки проміжною станцією на шляху до всіх зірок Галактики. Звичайно, лише одиниці із цього безликого багатоголового натовпу зупиняться, щоб роздивитися технологічну сітку, що зв’язує між собою космічні шляхи. Можливо, дехто може відчути свербіж від думки про тисячі тонн сталі, що видаються на відстані геть крихітними, аж поки не спустяться вниз. Якщо, для прикладу, один із цих циклопічних циліндрів пропустив би напрямний промінь і впав за півмилі від очікуваної точки приземлення через засклений дах зали очікування, то в такому разі від цих тисяч людей залишилися б тільки органічні випари та трохи порошкоподібних фосфатів.

Але такого ніколи не траплялося, позаяк працювали системи безпеки, і лише якийсь важкохворий невропат міг хоча б на мить уявити собі подібну картину.

Тоді про що ж насправді думають усі ці люди? Розумієте, це ж не просто натовп. Це цілеспрямований натовп. І ота ціль ширяє над злітно-посадковою смугою і згущує атмосферу. Люди вишиковуються в черги… батьки стежать за своїми дітьми… то туди, то сюди перевозиться багаж – люди відлітають.

А тепер подумайте про повну психічну ізоляцію