Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

пози та композиції менш канонічними. Багато зображень виконано в античному стилі, нерідко з великою майстерністю. Переважають сцени роздирання хижаком оленя, коня або цапа. Ідея «благої жертви» відігравала велику роль у скіфському світогляді. Це — ідея відродження через знищення: смерті заради життя[364]. Тому, мабуть, сцени роздирання часто прикрашають речі, що клали в поховання.

Наприкінці IV ст. до н. е. із елліно-скіфського мистецтва повністю зникають сюжетні композиції, рідкісними стають також сцени роздирання і образи мистецтва «звіриного стилю» взагалі. Переважають поодинокі зображення — маски і лики божеств (здебільшого відтворення боспорських монетних типів), геометричні та рослинні символи. Використання античної символіки свідчить про кризу смислового змісту скіфського мистецтва. Частіше трапляються речі, виготовлені в інших культурних традиціях — фракійській, сарматській, що пов'язано із значним проникненням іноетнічного населення.

Спосіб життя, релігія, мистецтво населення Лісостепу

Культура населення Лісостепу у VII—VI ст. до н. е. помітно відрізнялася від культури населення Степу. Це був дещо розвинутіший і більш населений регіон з давніми традиціями ведення господарства, металообробки, своєрідними культами. Культура населення лісостепової смуги традиційно вважається праслов'янською[365], зі значними домішками північнофракійських та іллірійських рис[366], помітніших на Правобережжі. Разом з проникненням скіфів з VII ст. до н. е. тут поширюється скіфська культура, що найвиразніше простежується за курганними похованнями воїнів. Скіфська військова культура та ідеологія були, очевидно, сприйняті й місцевою знаттю. Це стосується здебільшого Подніпров'я та Середнього Подністров'я, де взаємодія культур була значною з VII ст. до н. е. В Прикарпатті та на Волині протягом усього скіфського періоду провідну роль відігравали традиційні культурні зв'язки з протослов'янськими лужицькими осередками Центральної Європи, а в Закарпатті — з фракійськими. Але основа культури скрізь залишалася місцевою, доскіфською. Це видно із типу жител, способу ведення господарства, культових споруд, прикрас і ліпного посуду. Скіфські риси виразніше простежуються у Лісостепу — Подніпров'ї та Побужжі — з кінця V ст. до н. е. Але ще за часів Геродота, в середині V ст. до н. е., у меланхленів та неврів були «скіфські звичаї», у андрофагів — одяг, подібний до скіфського [Herod., IV, 105—107], не кажучи вже про скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які позбулися власних племінних назв.

Спосіб життя та звичаї населення Лісостепу скіфської доби можна уявити лише приблизно, спираючись на археологічні дослідження та нечисленні повідомлення античних авторів.

Тут здавна мешкало осіле населення, з давніми традиціями господарювання. Землеробство було як переложне, так і підсічне[367]. Поселення здебільшого тяжіли до країв лісових масивів з їх опідзоленими чорноземами та багатими мисливськими угіддями. В основному вони розташовані в пересічених місцевостях, осторонь великих доріг та річок. Військова небезпека змушувала будувати добре укріплені городища, в яких обов'язково були — на випадок облоги — річка або джерело. Навколо городища будували земляні вали та рови. Яри та круті схили також долучалися до системи оборони, що складалися інколи з декількох валів та ровів. Біля в'їздів до городища будували дерев'яні башти та додаткові вали.

Поселення розташовувалися «кущами». В кожному з них було одне або два-три городища та декілька неукріплених селищ. Тобто це були родинні й водночас військові об'єднання.

Цікавими виявилися результати досліджень житлових кварталів Більського городища. Вони подібні до просторової організації давньоруських міст на зламі І—II тис. Тут мешкали близько десяти сусідсько-територіальних общин. Кожна з них займала окремий квартал міста з культовим центром. Ядром цієї общини, організованої за ієрархічним принципом, була домова община представників військової знаті або аристократії. Таким чином, у місті концентрувалися аристократія, знать, воїни-професіонали, а також ремісники та торговці, що їх обслуговували[368].

Житла протягом усього скіфського періоду належать до типів, поширених у степовій та лісостеповій смугах Євразії з IV—III тис. до н. е. Вони були здебільшого двох типів: заглиблені в землю напівземлянки та землянки, а також наземні. Стіни були каркасно-стовпові (тобто зроблені з кілків, що обмазані глиною) або у вигляді зрубу. Обігрівалися житла глиняними відкритими вогнищами або переносними жаровнями, зрідка — невеликими глиняними печами. Великі печі споруджували в окремих приміщеннях або ямах поза житлами. Частина житла правила інколи за хлів. Численними були господарчі ями різного призначення: погреби для зберігання припасів, зерносховище, ями для копчення м'яса, для сушіння зерна, фруктів тощо.

У деяких місцевостях, переважно на Правобережжі (Середнє Подніпров'я, Побужжя), зрідка трапляються приміщення у вигляді майже круглих землянок або напівземлянок з шатроподібними покрівлями.

Житла скіфської епохи, розраховувалися на малу сім'ю. Їхня площа становила 10—30 м2. Наземні житла в основному більші, ніж землянки: від 45 до 180 і навіть 230 м2 (Трахтемирівське городище). Серед останніх були, певно, якісь громадські споруди. Кожна сімейна община мала на городищі свою територію, де містилися 6—8 жител, а також господарчі споруди. Попіл з вогнищ однієї оселі або декількох споріднених зсипали в одне місце, внаслідок чого на поселенні створювалися великі пагорби. Цей звичай існував лише в окремих регіонах.

У Прикарпатті та Верхньому Подністров’ї поселення мали суцільну забудову. На більшості великих городищ Подніпров'я та Побужжя житла розміщували попід валом, а центральна частина залишалася вільною. Можливо, тут містилася худоба (головне багатство того часу) під час військової небезпеки. Птахів, мабуть, не розводили і не полювали на них. Немає на поселеннях й ознак рибальства. Полювання було розвиненим — полювали на оленів, кабанів, зайців, лисиць, бобрів та ведмедів. Худобу часом відганяли на віддалені пасовиська, наприклад, у заплави річок. Там були сезонні стійбища пастухів. Тому, мабуть, Геродот [IV, 109] називає кочовиками будинів, мешканців Лівобережжя.

Про зовнішній вигляд лісостепового населення майже немає даних. За Геродотом [IV, 109] численні племена будинів мали руде волосся та блакитні очі. Це, ймовірно, були представники північноєвропейської раси. Від них значно відрізнялися напівелліни-гелони, жителі півдня. За даними антропології, лісостепове населення скіфської доби походило здебільшого від місцевого населення попередніх епох. Частина населення належала до так званих вузьколицих варіантів давньої європейської раси, які тяжіли до середземноморських варіантів. Водночас тут (головним чином на Лівобережжі) мешкали також європеоїди з масивним широким обличчям, які також походили від місцевого населення бронзової доби. Окрему групу складало населення Світловодського могильника на Дніпрі, надзвичайно грацільне, мезокефальне й вузьколице, яке нагадує так звані західносередземноморські типи.

Одяг, певно, був схожим на рукавне вбрання осілого населення Центральної Європи, що відомо за зображеннями VI ст. до н. е. Верхнім одягом були плащі, які скріплювалися довгими шпильками, схожими на цвяхи. Плем'я андрофагів на Лівобережжі мало одяг подібний до скіфського [Herod., IV, 106]. Плащі будинів оздоблювалися хутром [Herod., IV, 109], будини носили різні металеві прикраси — сережки,