Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

випросталася і з подивом відчула, що рука її затерпла від довгого лежання на поручні без руху. Біля неї стояли Дриніан та Едмунд.

– Подивіться, – сказала вона, і всі поглянули туди, куди вона вказувала рукою. Дриніан тривожним шепотом вимовив:

– Відверніться, ваша величносте! Слід зробити вигляд, наче ми їх не помічаємо й розмовляємо про щось своє.

– А в чому справа? – запитала Люсі, слухняно повертаючись до моря спиною.

– Мореплавцям не можна на них дивитися, – сказав капітан. – Хтось із матросів може, чого доброго, закохатися в підводних жінок або у всю підводну країну й вистрибнути за борт. Мені доводилося чути, що таке часто трапляється у далеких морях. Зустріч із підводними людьми завжди загрожує бідою.

– Але ж ми вже зустрічалися з ними одного разу, – заперечила Люсі. – Давним-давно, у Кейр-Паравелі, вони вийшли з моря і співали на нашій коронації.

– Мені здається, то були інші, Лу, – сказав Едмунд. – Вони почувалися на суші так само вільно, як і під водою. А ці, швидше за все, так не можуть. Якби могли – то, мабуть, давно б уже вийшли й напали на нас. Дивіться, вони мають загрозливий вигляд.

– У будь-якому випадку… – почав Дриніан, але йому не дав договорити гучний сплеск і крик вартового: «Людина за бортом!».

Почалася метушня. Кілька матросів стали підніматися на марс, аби спустити вітрило, інші кинулися вниз, на весла, а Ринс, що стояв на вахті, круто вивернув стерно, щоб розвернути корабель і підібрати людину, яка впала за борт.

Та незабаром усі побачили, що це була не зовсім людина. Це був Рипічип.

– Знову ця миша, нехай йому трясця! – розсерджено вигукнув Дриніан, не на жарт розлютившись. – Із ним одним більше гармидеру, ніж з усією командою! Вічно знайде, куди сунути свій хвіст! Моя б воля, я б його на ланцюг посадив! Чи висадив би на безлюдний острів! Ні – краще б обстриг йому вуса! Де він, цей поганець?!

Уся ця гнівна тирада аж ніяк не означала, що Дриніан Рипічипа не любив. Навпаки – він його дуже любив і тому неабияк злякався за нього, через що й розсердився. Так буває, коли дитя вибігає на дорогу перед машиною, і його мати сердиться на нього набагато більше, ніж будь-який незнайомець.

Ніхто, зрозуміло, не боявся, що Рипічип потоне, бо він був чудовим плавцем. Однак Люсі, Едмунд і Дриніан, які знали, що відбуваюється під водою, ні на мить не забували про гострі списи підводних вершників.

За кілька хвилин «Зоряний мандрівник» повернувся туди, де на хвилях підстрибував Рипічип. Він щось схвильовано вигукував, але оскільки в рот йому весь час хлюпала вода, ніхто не міг нічого розібрати.

– Тепер він про все розповість! – сказав Дриніан і поспішив першим кинути мишачому королю мотузку. – Усе гаразд! – крикнув він матросам. – Розходьтеся по місцях! Уже мишу я і сам як-небудь витягну!

І щойно Рипічип, чий смух уже неабияк зважнів від води, почав тяжко підійматися по мотузці, Дриніан нахилився вперед і зашепотів:

– Мовчи! Не кажи ані слова!

Та коли змоклий миш опинився на палубі, виявилося, що до морських мешканців йому й діла немає.

– Солодка! – пищав він. – Солодка!

– Ти про що? – роздратовано перепитав Дриніан. – Та припини ж ти бризкатися!

– Кажу ж вам, вода зовсім не солона! – гарячкував Рипічип. – Солодка! Не солона!

Спершу ніхто не звернув на його слова ніякої уваги, аж тоді Рипічип проспівав давнє пророцтво:

…А солона вода, наче мед,

Ти дістанешся крайнього сходу,

Там не знайдеш ти інших прикмет…

Нарешті всі зрозуміли.

– Дай-но мені відро, Райнельфе! – наказав Дриніан. Зачерпнувши з моря води, він витяг відро за мотузку й поставив на палубі. Вода у відрі блищала, мов скло. – Чи не бажає ваша величність скуштувати першими? – звернувся Дриніан до Каспіана.

Король підняв відро обома руками, підніс до губ, сьорбнув спочатку трошки, а потім заходився пити великими ковтками. Коли він нарешті відірвався від води й підвів голову, усі помітили, що його обличчя невловимо змінилося. Очі, щоки, лоб – усе стало нібито яскравішим, більш живим.

– Так, – промовив він. – Вона зовсім солодка. Це справжня вода. Не знаю, що тепер зі мною буде. Цілком можливо, що я навіть помру. Але такою смертю і померти не шкода.

– Тобто? Що ти маєш на увазі? – запитав Едмунд.

– Вона схожа на світло, – пояснив Каспіан.

– Точно! – кивнув Рипічип. – Світло! Світло, яке можна пити. Може, ми вже підійшли до самого краю світу.

Запала коротка мовчанка, потім і Люсі опустилася на коліна й схилилася до відра.

– Яка смачна! – промовила вона. – І така… міцна. Нам тепер, певно, і їсти не захочеться.

І тоді вже всі, хто був на борті, по черзі напилися тієї незвичайної води, а потім ніхто довго ще не промовляв ані слова, так усім стало добре. Далі всі помітили й інше: як ви пам’ятаєте, з того часу, як корабель залишив острів Раманду, навколо весь час було забагато світла. Сонце було завеликим (хоча й не дуже спекотним), море – надзвичайно яскравим, і навіть повітря навколо наче сяяло. Світла не стало менше, а можливо, й навпаки, але всі тепер переносили це набагато легше. Їм зовсім не боляче було дивитися на сонце, навіть не кліпаючи. Обличчя їх сяяли, а з ними дедалі яскравішими та світлішими ставали і палуба, і вітрила, і кожен канат на кораблі. А наступного ранку з-за обрію вийшло сонце – та яке сонце! У п’ять чи шість разів більше за звичайне, і на його тлі було видно кожне пір’ячко величезних білих птахів, що летіли зі сходу.

До вечора, доки настав час вечері, ніхто не зронив ані слова (але сама вечеря, власне кажучи, і не знадобилася, бо після тієї чудової води їсти нікому не хотілося). Тут Дриніан зауважив:

– Нічого не розумію: вітру немає зовсім, вітрило обвисло, вода в морі гладенька, мов у ставку, а ми летимо уперед так стрімко, немов нас жене шалений шквал!

– Я теж це помітив, – підтвердив Каспіан. – Мабуть, нас підхопила сильна течія.

– Гм, – гмикнув Едмунд. – А що, коли на краю світу на нас чекає прірва, і нас несе просто до неї?

– Ти хочеш сказати, – замислено мовив Каспіан, – що нас може виплеснути за край?

– Так-так! – пожвавився Рипічип. – Саме так я собі все й уявляв: світ – то великий круглий стіл, і води усіх океанів безперервно стікають з його країв. І ми на мить затримаємося на краї, поглянемо униз – і полетімо униз швидше й швидше!

– А що ж, по-твоєму, на нас внизу