Читати книгу - "1984"

Або зникнуть, до невпізнання змінять зовнішність, навчаться говорити з пролівським акцентом, влаштуються працювати десь на фабрику і решту життя проживуть невпізнаними на одній із глухих вулиць. Усе це, звичайно, були нісенітниці, і вони це чудово розуміли. Насправді ж у них не було жодного шансу на порятунок. А єдиний реальний план — самогубство — вони також не поспішали втілювати в життя. День за днем, тиждень за тижнем вони проживали теперішнє без надії на майбутнє — це здавалося нездоланним інстинктом, таким, як вдихати повітря.

Іноді вони розмовляли про можливість активного спротиву Партії, але не мали жодного уявлення, з чого слід починати. Навіть якщо справді існує легендарне Братство, то як до нього дістатися? Він розповів їй про дивну близькість, яка існує, або йому здається, що існує, між ним і О’Браєном, і про той імпульс, який він іноді відчуває, коли проходить повз нього, імпульс, який підказував йому, що той є ворогом Партії і потребує його допомоги. Дивно, але їй це не здалося чимось неможливим. Вона звикла оцінювати людей за їхніми обличчями, і їй здалося цілком природним, що Вінстон готовий довіритися О’Браєну, лише один раз зустрівшись із ним поглядом. Окрім того, вона вважала цілком природним, що всі або майже всі потай ненавидять Партію і готові порушити її правила, якщо будуть переконані, що це їм нічим не загрожує. Але вона відмовлялася повірити в існування організованої й численної опозиції. Легенди про Ґолдштайна та його підпільне військо вона вважала нісенітницею, яку вигадала Партія для власної користі, а всім потрібно було прикидатися, ніби вони у неї вірять. Скільки разів на партійних зборах та стихійних мітингах вона надривала горло, вимагаючи стратити людей, чиїх прізвищ вона ніколи досі не чула і ніколи не вірила у їхні надумані злочини. Коли відбувалися публічні процеси, вона була в загонах Молодіжної Ліги, які з ранку до ночі оточували суди, знову й знову вигукуючи: «Смерть зрадникам!» Протягом Двохвилинки Ненависті вона завжди гучніше за всіх крила Ґолдштайна прокляттями. Проте вона мала дуже посереднє уявлення, хто такий Ґолдштайн і яких він притримується поглядів. Вона виросла вже після Революції і була надто молодою, щоб пам’ятати про ідеологічні битви п’ятдесятих і шістдесятих років. Таке поняття, як незалежний політичний рух, був поза межами її уяви, та й у будь-якому разі Партію неможливо здолати. Вона буде завжди і завжди буде однаковою. Проти неї можна повставати лише через таємний непослух або, щонайбільше, через поодинокі насильницькі акти, на кшталт убивств чи вибухів.

У деяких питаннях вона була набагато кмітливіша за Вінстона і менше піддавалася партійній пропаганді. Одного разу, коли він згадав про війну з Євразією, вона приголомшила його, сказавши, що, на її думку, немає ніякої війни. Ракети, які щодня падають на Лондон, мабуть, запускає сам уряд Океанії, «щоб тримати людей у страху». Йому таке ніколи не спадало на думку. Також вона викликала у ньому щось подібне до заздрощів, заявивши, що на Двохвилинках Ненависті їй найважче втриматися від сміху. Але вона засуджувала вчення Партії лише тоді, коли воно якось зачіпало її особисте життя. Часто вона була готова прийняти офіційну міфологію лише тому, що їй здавалася неважливою різниця між правдою і брехнею. Наприклад, вона вірила, що Партія винайшла літаки, бо гак її навчили у школі. (Вінстон пригадав, що у його шкільні роки, наприкінці п’ятдесятих, Партія претендувала лише на винайдення гелікоптера; через дванадцять років, коли до школи пішла Джулія, вона вже претендувала й на літаки; мине ще одне покоління, і дітей навчатимуть, що Партія винайшла паровий двигун.) А коли він їй сказав, що літаки існували задовго до його народження, цей факт видався їй абсолютно нецікавим. Зрештою, яке мало значення, хто винайшов літаки? Ще більше його вразило, коли з її випадкової репліки він довідався, що вона не пам’ятає, що лише чотири роки тому Океанія воювала з Остазією і не ворогувала з Євразією. Щоправда, вона вважала війну обманом. Але вочевидь, вона навіть не помітила, як змінилася назва їхнього ворога. «Я думала, ми завжди воювали з Євразією», — неуважно сказала вона. Це його дещо налякало. Літаки винайшли задовго до її народження, але ворог змінився лише чотири роки тому, коли вона вже давно була дорослою. Він з нею про це сперечався, мабуть, із чверть години. Кінець кінцем, йому вдалося змусити її пам’ять запрацювати, аж поки вона невиразно пригадала, що й справді, колись їхнім ворогом була саме Остазія, а не Євразія. Але і це їй здалося неважливим. «Яка різниця? — нетерпляче сказала вона. — Одна кривава війна приходить на зміну іншій, а ми знаємо тільки те, що нам про них розказують, — суцільна брехня».

Іноді він розповідав їй про Департамент Записів і про нахабні й безсоромні фальсифікації, якими він там займається. Його розповіді її не жахали. І від думки про те, як брехня перетворюється на правду, у неї не виникало відчуття, ніби під ногами розверзається прірва. Він розповів їй історію про Джонса, Ааронсона та Рудзерфорда і той клаптик паперу, що якось несподівано опинився в його руках. Це теж не справило на неї великого враження. Правда, спочатку вона не зовсім зрозуміла, про що йдеться.

— Вони були твоїми друзями? — поцікавилася вона.

— Ні, я ніколи їх не знав. Вони були членами Внутрішньої Партії. Крім того вони були набагато старшими за мене. Вони були ще з колишніх дореволюційних часів. Я ледве знав їх в обличчя.

— Тоді чого ти переживаєш? Людей постійно вбивають, хіба ні?

Він спробував їй усе пояснити.

— Це був надзвичайний випадок. Річ не в тому, що когось убили. Ти розумієш, що, починаючи від учора, минуле скасоване? Якщо ж воно десь виживає, то лише у вигляді небагатьох матеріальних об’єктів без жодної словесної прив’язки до них, як оцей шматок скла. Ми вже майже нічого не знаємо про Революцію і дореволюційні роки. Кожен запис про ті часи знищено або сфальсифіковано, кожну книжку переписано, кожну картину перемальовано, кожну статую, кожну вулицю і кожну будівлю перейменовано, кожну дату змінено. І цей процес триває день за днем, хвилина за хвилиною. Історія зупинилася. Не існує нічого, крім нескінченного теперішнього, в якому Партія завжди права. Звичайно, я знаю, що минуле сфальсифіковано, але я ніколи не зможу цього довести, навіть у тих випадках, коли я сам його сфальсифікував. Після того, як усе зроблено, не залишається жодних доказів. Єдині докази можуть існувати лише у моїй свідомості, і я не