Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

це виллється! Вірте не вірте, але не думала, що її витягнуть із готелю в подібний спосіб! Наскільки я знаю, ваші підлеглі обмежились гулями. Нікого не вбили, вийшла ніби звичайна бійка.

— Напад на військових. Ви покриваєте злочинців.

— Не уявляю навіть, хто вони. Повторюся: у нас із пані Магдою різні кола знайомств. У неї ширше, в різних сферах та спільнотах. Я до вас прийшов, у тому числі як її адвокат. Все ж таки це мій фах. Обговоримо умови нашої угоди.

— Угоди? Пане Кошовий, ваше нахабство справді безмежне! Під час війни намагаєтеся врятувати особу, причетну до нападу на військових, ще й працівників контррозвідки, від належної відповідальності! Нічого у вас не вийде!

Капітан Зубов помахав пальцем перед Климовим лицем, рушив до дверей.

— Я викликаю конвой.

— Чекайте. Ви ж не почули умови.

— Жодних умов. Коли йдеться про вчорашній інцидент — жодних!

— Пане Зубов, я міняю спокій Магди Богданович на вбивцю Божени Микульської.

Капітан завмер.

Потім старанно зачинив двері зсередини, неквапом повернувся, заклав руки за спину. Наближаючись до Кошового, навмисне лунко клацав каблуками по начищеному до блиску паркету. Розглядав Клима з цікавістю, ніби побачив уперше. Мовчки вказав на стілець, сам умостився під портретом царя Миколи, виклав лікті. Тепер присів і Кошовий, готуючись, мов у боксі, до наступного, вирішального, як сподівався, раунду.

— Чому я повинен вам вірити? — запитав Зубов. — Є докази?

— Здогади й аргументи. Як минулого разу, з Навотним. Лиш зараз буду переконливішим.

— Слухаю вас.

— Спочатку вирішуємо з пані Магдою.

— Чого ви хочете?

Клим умостився зручніше.

— Давайте відверто, пане Зубов. З її слів, якісь чоловіки в масках і з предметами, схожими на револьвери, без жодного пострілу вивели з ладу кількох солдатів, одного унтер-офіцера й одного ротмістра. Почуте нагадало мені оперету, причому дешеву, провінційну, з акторами-аматорами. Звичайно, ваші підлеглі розказали інше. Зіткнулися з озброєними до зубів дужими горлорізами, котрі перемогли чисельно. Мене там не було, на щастя, — він навмисне наголосив на цьому, стежачи за капітановою реакцією і тихо радіючи, що той бровою не повів, а отже, не мав підстав не вірити. — Але я схильний вірити пані Богданович.

— Я теж, — Зубов відкинувся на високу спинку стільця. — Не з вами про таке говорити. Та надто незвична ситуація, аби вирішувати її шляхом, котрий я вважаю правильним. Зокрема, заарештувати вас просто тут — і далі розказуйте в іншому місці та іншим людям. Мені не подобається, як показали себе мої підлеглі.

— Пляма на контррозвідці, так, ні?

— Утримаюсь від оцінок при вас, пане Кошовий. Далі коротше, не затягуйте, по суті.

— Отже, по суті, — Клим не втримався, потер руки. — Знову ж таки зі слів пані Богданович, нікого не вбито й не поранено. Вас, пане Зубов, вона обдурила з переляку. Ви ж не вірили, що не існує жодних потаємних картотек. А їх нема, в цьому пані Богданович мене переконала. Ви, досвідчений жандармський офіцер, повірили, вибачте, в бздуру. Мильну бульку, роздмухану якимись тутешніми вірнопідданими, котрі наввипередки бажають вислужитися. Почули — не перевірили. З кожним буває, сам сідав у глибші й брудніші калюжі. Результат усього цього сумний. А пані Магда, бачте, вас переграла.

— Я з нею не грав.

— Врахуйте становище, в якому вона опинилася.

— Хто напав на моїх людей у готелі? Хто вештався містом під час комендантської години неподалік від «Жоржа» незабаром після нападу? Хто стріляв у патруль?

— Зеленого поняття не маю про стрілянину, — твердо мовив Кошовий. — Пані Богданович вивели з готелю, і далі вона пішла сама. Вночі постукала до мене на Личаківську. Розказала все. Так, не випускав її до ранку, по завершенні комендантської години помістив у безпечне місце. Зрештою, пане Зубов, шукати можна й, мабуть, служба цього вимагає, опереткових нападників у масках. Ваш ротмістр засвідчить, що саме пані Магда напала на нього? Отож.

Клим завершив, теж відкинувшись на своєму стільці.

— Ви непоганий адвокат, — кинув капітан.

— У Львові два останніх роки перед війною вважався дуже хорошим. Коштовним.

— Магда Богданович при мені писала комусь записку. Отже, знає бодай одного з нападників. Або організаторів нападу. Мусить сказати. Тоді, можливо, ми домовимося.

— Спокій пані Магди та збереження репутації служби контррозвідки в обмін на вбивцю панни Божени.

— Ви доведете, що вбивця цього разу справжній.

— Ви не будете добиватися, звідки в мене ті чи інші відомості. Така домовленість є від самого початку.

— Слово.

— Слово офіцера?

— Перед вами офіцер.

— Пані Магда?

— Господи, та дайте мені вже з нею спокій! Хай ховається, де ховається, чи повертається до себе, чи живе у вас, чи з вами! Мене справді ввели в оману, визнаю — сам у всьому винен, розберуся й залагоджу. Тут кожен день щось нове. Жертв нема, непорозуміння вчорашнє забудеться.

— Письмове підтвердження, пане капітане.

— Я сказав — слова офіцера досить.

— На ньому й ловлю.

— Далі тягнете кота за хвіст?

— Антон Платов.

Зубов вклякнув на стільці.

— Що ви сказали?

— Він убив свою коханку. Ви підозрювали подібне від самого початку. Мотив інший. Не ревнощі.

Розділ п'ятнадцятий

Офіцерська честь

Потім, коли вони вже разом залишать кабінет, Клим Кошовий признається собі: дотепер, навіть у часи найнебезпечніших пригод, коли за кілька кроків позаду стояв і реготав Різник із Городоцької, він так не відчував реальність близької смерті.

Капітан Зубов не попросив — наказав повторити. Почувши вдруге, неквапом, ніби лінькувато, підвівся. Перевірив для чогось, чи застебнутий кітель на верхній ґудзик. Потому спокійно, з явним наміром завершити до кінця важливу для себе роботу, витягнув з кобури револьвер, виклацнув барабан, перевірив набої, зробив, як було. І лиш тоді навів дуло на Клима.

— Застрелю, сучий сину. Просто тут, на місці. Відповім за все, де треба й перед ким слід. Мусив зрозуміти, що ти — провокатор. Ви, мазепинці, інакшими бути не можете. Ви готові на будь-яку брехню, аби зашкодити короні.

Віко сіпнулося. Кошовий змусив себе не ворушитися. Кортіло впасти зі стільця, закричати, гукати на допомогу, хоч розумів — марно. Промовив навмисне повільно, роблячи паузу після кожного слова.

— Можете. Стріляти. Не тут. Так потім. Але. Дозвольте. Договорити.

Зубов опустив револьвер, поклав його дулом у Климів бік, знову сів, відбив пальцями