Читати книгу - "Стань сильнішим"

емоціями, жити майбутнім, міркувати у короткостроковій перспективі, прагнути перемагати і захищатися. Ми трохи посміялися, а потім Ендрю споважнів і сказав: «Але інколи найбільша загроза криється в тому, що людина повсякчас дивиться вниз і так концентрується на ухилянні від провалів, що не бачить, куди йде і чому». Ось його історія.

Усі в агентстві Ендрю були в захваті, коли їх попросили підготувати проект масштабної рекламної кампанії для відомої і впливової торгівельної марки. Пропозиція була особливо захопливою, тому що потреби бренду дуже добре перетиналися із сильними сторонами агентства. Творчий підрозділ радів, що великий бюджет відкриває можливості для демонстрації їхнього потенціалу, і сподівалися додати відому компанію до своїх особистих портфоліо. Фінансисти побачили величезний потенційний прибуток від цього нового стратегічного партнерства. Протягом кількох годин атмосфера в офісі наелектризувалася. Люди телефонували додому, аби попередити рідних, що протягом наступних двох тижнів працюватимуть понаднормово. Цей проект вимагав повної відданості праці.

Ендрю не відчував такого ентузіазму, як інші працівники. Усі були на межі виснаження. Працівники агентства мали вдосталь різних проектів на етапах проектування і виконання. Додавання ще одного — особливо такого великого — могло порушити баланс. Він також неоднозначно ставився до клієнта, який мав репутацію не найкращого партнера. Один із його хороших друзів, колега, який працював в суміжній галузі, якось назвав цього клієнта вуличним грабіжником. Ендрю обмірковував ці проблеми, коли до його кабінету зайшов Мануель, керівник творчого підрозділу.

— Нам пощастило, — сказав Мануель. — Усі божеволіють від радості через цей проект, і ми зможемо його зробити.

Його ентузіазм був заразливий, а Ендрю не хотів, аби його сумніви остудили запал колективу, отож він погодився:

— Я знаю. Ми можемо це зробити.

Зазвичай Ендрю зважував свої відповіді, але він теж любив складні завдання і не міг не заразитися загальним ентузіазмом.

Упродовж кількох наступних тижнів Ендрю разом із командою багато працював над пропозицією для першого відбіркового туру. Координація праці підрозділів і забезпечення згуртовано­сті співробітників протягом цього періоду займали весь його час. Коли люди працюють під тиском, це не найкращим чином позначається на роботі. Двадцять чотири години на добу Ендрю казав фінансовому і креативному директорам: «Ми можемо зробити цей проект».

Попри втому і напружені темпи праці, усе агентство зібралося відсвяткувати, коли з’ясувалося, що проект потрапив до другого туру відбіркового процесу. Перемога була наче бальзам на душу вичерпаних, емоційно і фізично виснажених співробітників.

Але Ендрю усе ще переймався надмірним навантаженням на працівників і далі заклопотано розмірковував про репутацію клієнта. Однак він теж багато вклав у цей проект, тому тимчасово викинув з голови свої острахи і приєднався до святкування.

У другому відбірковому турі Ендрю і команді розробників проекту довелося полетіти на особисту зустріч з представниками компанії. За словами Ендрю, «саме тоді все пішло шкереберть».

— Майже годину я спостерігав, як наша команда вкладала серце і душу в пояснення наших ідей і концепцій, — розповідав він. — Тим часом представники компанії-клієнта сиділи, клацаючи щось у своїх ноутбуках, зрідка зиркаючи на нас. Ми звикли до певної неуважності під час подібних зустрічей, але тоді було очевидно, що вони займаються справами, аж ніяк не пов’язаними із нашою презентацією.

Потім двоє представників компанії поставили запитання, відповіді на які пролунали під час презентації, підтверджуючи, що вони були надто зайняті електронною поштою або чимось іншим у своїх комп’ютерах і не звертали на нас жодної уваги. Наприкінці третій представник компанії зробив недоречний і нешанобливий коментар щодо презентації.

Ендрю сказав мені:

— Я не зробив нічого.

Він поглянув на мене і продовжував:

— За кілька хвилин після закінчення зустрічі я подумав: «Я йолоп. Я невдаха. Я підвів їх, і вони більше мені не довірятимуть». Це був момент мого падіння. Моя команда працювала по шістдесят з гаком годин на тиждень упродовж двох місяців лише для того, щоб нас проігнорувала група людей, про яких я заздалегідь знав, що вони здатні на це. Чому я нічого не зробив, аби запобігти цьому? Як мені зможуть знову довіряти?

Дорогою в аеропорт і в літаку ніхто майже не розмовляв. Члени команди впали духом, гнівалися і були абсолютно виснажені. Понаднормові години праці відбилися на їхньому здоров’ї, на робочих і родинних стосунках. Ендрю розповів:

— Під час зворотної поїздки в моїй голові крутилася лише одна думка: «Я невдаха. Я не захистив своїх людей. Я не зробив свою роботу. Я невдаха. Я все провалив. Я втратив їхню довіру». Ці слова постійно лунали в моїй голові.

Коли я прокинувся наступного ранку, моя перша думка була та ж сама: «Я невдаха і бовдур». Моя друга думка була: «Я маю виправити це. Мені потрібно виконати свою роботу, якось виправити це. Хто ще в цьому винен? Хто ще завинив у цій дурні?» І раптом мені сяйнуло. «Я метушуся. Але водночас мене наче притиснуло скелею. Я маю спочатку вибратися з-під цієї скелі. Я не зможу знайти будь-яке розумне рішення в такому стані». Я згадав про ваше дослідження і усвідомив: «От лайно, моя скеля — це сором». Я зателефонував товаришеві, який також знайомий з нашою роботою, і розповів йому цю історію. Я сказав йому, що не можу позбутися внутрішнього голосу, який твердить: «Я — невдаха». Я не міг уникнути думок про те, що дозволив усім — і собі самому — зазнати невдачі. Я не міг позбутися думок, що втратив довіру співробітників.

Ендрю розповів мені, що той дзвінок товаришу був дуже непростим, але він пам’ятав про необхідність підйому після падіння і розумів, що це необхідно. Він зніяковіло додав:

— Я був готовий на все — відчайдушні часи вимагають відчайдушних дій.

Його друг відповів так:

— Я зрозумів. І гадаю, що ти міг припуститися помилки. Але ти щодня ухвалюєш сотні рішень. Думаєш, ти щоразу ухвалюєш правильні рішення? Хіба помилка робить тебе невдахою?

Він запитав, що б сказав Ендрю одному зі своїх підлеглих, якби той припустився подібної помилки. Ендрю машинально відповів:

— Це інше. Помилки — це частина процесу.

Почувши власні слова, Ендрю зітхнув.

— Без права на помилку, — сказав він товаришу. — Це промовляє мій перфекціонізм, так?

— Можливо, — відповів товариш. — Напевно, саме тому ти зателефонував мені. Це й моє слабке місце.

Ендрю описав відчуття, яке огорнуло його під час цієї розмови, як полегшення.

— Було так корисно уявити сором скелею і наважитися вибратися з-під неї. Це не означає, ніби те, що чекає попереду, буде легким, але це означає, що я маю припинити метушитися. Я можу почати ухвалювати рішення, які відповідають моїм цінностям. На цьому етапі своєї кар’єри я маю знати, як визнавати свої помилки і виправляти їх.

Коли того дня Ендрю прийшов на роботу, його зустрів колектив усе ще емоційно виснажених і цілком збентежених людей. Хоча їм здавалося, що презентація проекту минула катастрофічно погано, виявилося, що вони, разом із ще одним агентством, вийшли у фінал відбіркового туру. Ніхто не знав, як реагувати. Тоді Ендрю скликав нараду, аби вирішити, що робити далі.

— Я маю сказати вам, — визнав він, — що, коли ми вирішили взятися за цей проект, я занадто зосередився на доведенні того, що ми можемо його зробити, і забув поставити найважливіше питання: чи маємо ми за нього братися?