Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

що невідомо поліції. Попередній досвід давав йому право мати своєрідну індульгенцію: де роздобув – краще не знати, аби інформація була корисною й допомогла. Пояснив Кошовий і те, чому не квапиться нести почуте Мареку Віхурі:

– Ми не знаємо причин, пані Магдо. Це взагалі може виявитися не зовсім правдою.

– Вам збрехали?

– Швидше – невірно зрозуміли. Та хай вірно: все це надто болюче, аби давати поліції привід йти до пана Радомського за офіційними поясненнями. Не готовий передбачити наслідків, нашкодити не хочу.

– Згодна з вами, – кивнула Магда. – Ціную делікатність, пане Кошовий. Чим можу допомогти?

– Організуйте мені зустріч тет-а-тет із паном Леоном. Спробую дізнатися, чи за цим щось стоїть. Ви ж знаєте його особисто.

– Так, ми в гарних стосунках. Думаю, зможу попросити його про аудієнцію для вас.

– У такому разі, пані Магдо, слід сказати ось як. Мовляв, є приватна особа, котра не лізе в чужі справи та не прагне сипати солі на свіжі рани. Але ця особа, тобто – я, випадково дізналася факти, котрі хотілося б перевірити. Так само у приватному порядку. Мета – не розголосити даремно, якщо вони не відповідають дійсності. Чи, навпаки, допомогти дати їм хід, якщо вони допоможуть у розслідуванні. При цьому дуже важливо наголосити, пані Магдо: панові Радомському може бути невигідно, аби поліція дізналася про те особисто від нього. Тож я готовий виступити в разі чого посередником. Подбавши, аби його ім’я ніде без потреби не фігурувало.

Магда посміхнулася кутиком рота.

– Як усе складно, пане Кошовий. Вже раніше помітила: ви в подібних випадках не говорите, а ніби балет виконуєте. Складні танцювальні па, щоб нікому ніг не відтовкти.

– Десь так воно і є, пані Магдо. Дякую за спостережливість.

– У такому разі – зважте на прохання: не танцюйте так довкола пана Радомського. Він людина ділова, звик відразу брати бика за роги. Тож усі ваші політеси сприйме за спробу обдурити себе, не інакше.

– Навіть так?

– Отак. Чекайте, я спробую залагодити справу, – й, помовчавши, додала, як здалося Кошовому, без особливої охоти, через те, що мусила визнати: – Вам минулого разу таки вдалося мене заінтригувати. Ставлення до Агнелі не змінилося, навпаки, все це дуже на неї схоже, і я б здивувалася, аби було інакше. Тим не менше, нові обставини справді цікаві. Хтозна, раптом ви й тут виявитесь праві…

Повернувшись пізно ввечері до себе на Личаківську, Клим мав благеньку надію застати вдома Басю – зрозуміла помилки й повернулася. Та марно, житло зустріло тихою порожнечею, від якої Кошовий устиг відвикнути. Й він не знайшов нічого ліпшого, як викурити сигару біля прочиненого вікна, попиваючи при цьому не надто міцну наливку від Бачевських.

А наступного дня, коли Клим, враховуючи вчорашній скандал, з’явився в конторі на Шевській секунда в секунду й сидів над паперами, не розгинаючись, до обіду, в двері постукали. Це був не черговий відвідувач – посильний, котрий без зайвих слів простягнув Кошовому цупкий конверт. Усередині Клим знайшов візитну картку Леона Радомського, на звороті якої значився час, на який його чекають, та місце – будинок на вулиці Фредра.

Пан Радомський запрошував на вечерю.

– Вона наблизила власну смерть.

– Ви про панну Агнелю?

– Так, про доньку. Знав, що так станеться, навіть швидше, ніж треба. І нічого не міг удіяти.

Основну страву поки не подали, й чоловіки в очікуванні пили аперитив. Радомський дозволив курити, хоча сам, за його виразом, не бавився давно. Коли захворіла дружина, пан Леон вирішив – то на неї так погано впливає тютюновий дим, і розпрощався з цією звичкою. Хоча як зовні, так і за манерою спілкування нафтовик найменше нагадував Климові людину, здатну співчувати не лише близьким, а й кому б то не було.

Зблизька Радомський виглядав навіть міцнішим за комісара Віхуру. Тоді, на похороні, побачивши їх поруч, Кошовий помітив – чоловіки подібні. Тепер же, розгледівши нафтовика зблизька, побачив різницю. Не в статурі, зростом та широтою плечей пана Леона природа так само не обділила. Але Віхура завжди виглядав хворим, стомленим і випромінював бажання, аби весь світ почекав та дав йому спокій хоча б на якийсь час. Радомський же, навпаки, міг стати зразковим прикладом людини з сильною волею, яку не беруть ані недуги, ані кулі, ані природні катаклізми. Навіть кара Божа, в існування якої Клим, будучи матеріалістом, усе одно іноді вірив, і та в разі чого обійде його стороною.

Звісно, пан Леон прийняв Климові співчуття, і Кошовий побачив – батькові передчасна втрата доньки, котра осиротила його остаточно, справді болить. Проте Радомський, схоже, належав до тих, хто дає волю почуттям лише наодинці з собою, і то – навряд, бо це означає дати слабину. А цей чоловік мусив завжди виглядати сильним, котрого не виб’є з сідла навіть найбільша буря століття. Кошовому вже доводилося в різний час зустрічати таких людей. Виглядають вони байдужими не лише до чужого, а й до власного горя, але насправді це – лише здобуте роками вміння тримати удар. Без цього подібні особи не здатні досягти успіху.

Про жалобу в цій оселі свідчило велике фото панни Агнешки на секретері. Забране в дорогу рамку та взяте під скло, воно було перехоплене широкою чорною стрічкою. Климові довелося трохи почекати, поки господар вийде до нього, і він міг нарешті роздивитися зблизька ту, кого, здається, знав уже тривалий час, не зустрічаючись за життя жодного разу. Парадокс у тому, що Кошовий навіть зміг роздивитися її в білизні та навіть повністю голою – на тих знімках, знайдених на віллі. І аж тепер зблизька поглянув на портрет. Аби, подумки перепросивши Господа Бога за неприйнятні за даних обставин міркування, переконатися: всі, від кого чув опис зовнішності дівчини, говорили правду. Природа не нагородила Агнешку Радомську вродою чи бодай приємними рисами. Панна дбала про себе, це видно із старанно й модно зачесаного волосся. Але руки напевне одного з кращих львівських перукарів – інакше бути не могло! – давали лад зачісці, проте не могли змінити видовжене, не зовсім правильної форми лице, важкувате підборіддя, котре трохи додавало їй років, гострого, чаплиного носа й надто близько посаджених очей. Хіба що волосся прикривало клаповухість, інакше спадкоємиця мільйонів виглядала б узагалі кумедно.

Попри перше враження, чим довше Клим роздивлявся портрет небіжчиці, тим більше відчував: у цій дівчині є щось, чого йому не зрозуміти вже ніколи, бо живою її не побачить. Не могла життєва карусель крутитися довкола Агнешки Радомської лише через татові мільйони, які вона колись та й успадкує.