Читати книгу - "Крадійка книжок"

схильності Дойчера, то заводив стару пісню про останній гол, який він забив на Небесній вулиці, переповідаючи і відтворюючи все до найменших дрібниць.

— Я знаю, — запевняла його Лізель. — Я була там.

- І що з того?

— А те, що я бачила твій гол, Saukerl.

— Звідки мені знати? Наскільки я знаю, ти валялася десь на землі, ковтаючи грязюку, яку я залишив за собою, коли забив гол.

Мабуть, саме Руді допомагав їй не збожеволіти — дурними теревенями, вимоченим у лимонному соку волоссям і своїм нахабством.

Здавалося, наче від нього розбігаються хвилі впевненості у тому, що життя — не більше, ніж жарт, безкінечна послідовність забитих голів, бешкетних витівок і незмінного репертуару безглуздих балачок.

Окрім Руді у неї були ще мерова дружина і читання в бібліотеці її чоловіка. Тепер там було холодно, і з кожним візитом ставало все холодніше, проте Лізель не могла не приходити. Вона брала кілька книжок і з кожної читала маленькі уривки, доки одного дня не натрапила на ту книжку, від якої не могла відірватися. Вона називалася «Свистун» . Здебільшого ця книжка зацікавила дівчинку через випадкові зустрічі зі свистуном Небесної вулиці — Пфіффікусом. Вона пам’ятала, як він горбився у старому пальті, як він з’явився біля багаття у день народження фюрера .

Книжка розпочиналася з вбивства. Ножем. На вулиці Відня. Недалеко від собору Святого Стефана на головній площі міста.

НЕВЕЛИЧКИЙ УРИВОК ЗІ «СВИСТУНА»

Вона лежала, перелякана, у калюжі крові, а в її вухах лунала дивна мелодія. Вона пригадала ножа, як він ввійшов і вийшов, і посмішку. Свистун, як завжди, усміхнувся, тікаючи в темну і вбивчу ніч…

Лізель затремтіла — від слів, а може, від прочиненого вікна, — дівчинка не була певна. Щоразу, коли забирали і приносила прання меровій дружині, вона читала по три сторінки і тряслася, але так не могло тривати вічно.

Так само і Макс Ванденбурґ не міг довго протриматися у підвалі. Він не скаржився — як він міг, — але відчував, що повільно здається під натиском холоду. Як виявилося пізніше, своїм порятунком він завдячував урокам читання і писання, а також книжці під назвою «Знизування плечима».

— Лізель, — якось увечері сказав їй Ганс. — Ходімо.

Відколи прибув Макс, їхні з татом уроки тимчасово перервалися. Мабуть, він подумав, що зараз саме зручна нагода їх відновити.

- Na, komm[42], - покликав тато. — Не хочу, щоб ти розледащіла. Візьмемо одну з твоїх книжок. Може «Знизування плечима» ?

Коли дівчинка повернулася з книжкою в руках, її неабияк спантеличила пропозиція тата, що запрошував спуститися за ним до їхнього старого «класу» — до підвалу.

— Але, тату. — Лізель спробувала заперечити. — Ми не можемо…

— Що? Невже там сидить чудовисько?

Був початок грудня, день був дуже холодним. З кожним кроком підвал ставав усе неприязнішим.

— Тут дуже холодно, тату.

— Раніше це тебе не хвилювало.

— Так, але не було аж так холодно.

Коли вони спустилися, тато прошепотів до Макса:

— Можна позичити в тебе світло?

Тремтливо відсунулись полотна і банки, просунулося світло, і його передали з рук у руки. Ганс подивився на світло, похитав головою і додав декілька слів.

- Es ist ja Wahnsinn, net? Божевілля, правда?

Рука ще не встигла затягнути полотна, як її схопив Ганс.

— Ти теж виходь, Максе. Будь ласка.

Повільно полотнища відсунулися, і за ними з’явилося змарніле тіло і обличчя Макса Ванденбурґа. Він стояв у вологому світлі, дивовижно зніяковілий. Він тремтів.

Ганс доторкнувся до його руки, притягуючи його ближче.

- Ісус, Марія і Йосип. Ти не можеш залишатися тут. Ти замерзнеш до смерті. — Він обернувся. — Лізель, набери ванну. Не дуже гарячу. Нехай трохи остигне.

Дівчинка побігла нагору.

- Ісус, Марія і Йосип.

Вона почула ці імена ще раз, коли вже була в коридорі.

Поки Макс сидів у крихітній ванні, Лізель прислухалася за дверима умивальні, уявляючи, як прохолодна вода перетворюється на окріп і зігріває його захололе тіло. У спальні-вітальні мама з татом уже дійшли до кульмінації своєї суперечки, їхні стишені голоси билися об стіни коридору.

Тиша.

Тоді озвалася мама.

— Ну добре… Так, ти маєш рацію.

— Якщо ми ставимо на єврея, — незабаром відповів їй тато, — то краще вже на живого. — Відтоді вони зажили по-новому.

Щоночі тато з мамою розводили у своїй спальні вогонь, а тоді тихенько приходив Макс. Він сідав у кутку, зсутулений і спантеличений — напевне, добротою цих людей, болючим виживанням, і найбільше — чудотворним теплом.

За щільно стуленими шторами Макс засинав на підлозі, підібгавши під голову подушку, а полум’я вислизало і перетворювалося на попіл.

Вранці він повертався у підвал.

Беззвучна людина.

Єврейський щур, назад до своєї нори.

Прийшло Різдво, а з ним і душок нової небезпеки. Як вони і очікували, Ганс-молодший не приїхав (водночас полегшення і лиховісний знак), а Труді приїхала, як завжди, але, на щастя, все минуло добре.

ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОБРОСТІ

Макс залишався у підвалі.

Труді приїхала і поїхала без жодної підозри.

Було вирішено, що Труді, незважаючи на сумирну поведінку, довіряти не можна.

— Ми довіряємо тільки тим, кому треба, — підсумував тато, — а це ми троє.

Було трохи більше їжі і вибачення перед Максом за те, що це не його релігія, але все-таки свято.

Він не скаржився.

Яке він мав право?

Він пояснив, що його виховали євреєм, в його жилах текла єврейська кров, але зараз, як ніколи, єврейство — це тавро, згубна ознака найгіршого невезіння.

Макс теж скористався можливістю і сказав, що йому дуже шкода, що їхній син не приїхав додому на Різдво. Тато відповів, що це не залежить від жодного з них.

— Зрештою, — сказав Ганс, — тобі це теж знайомо: юнак — він ще хлопчисько, а хлопчисько іноді буває впертим.

Більше вони про це не говорили.

За перші тижні біля вогню Макс не промовив ні слова. Тепер, коли він раз на тиждень приймав ванну, його волосся вже не здавалося Лізель кублом гілочок, воно радше скидалося на купку пір’я, що коливалося на його голові. Дівчинка досі ще трохи його соромилася і прошепотіла татові.

— Його волосся як пір’я.

— Що? — Вогонь приглушував її слова.

— Я сказала, — знову прошепотіла Лізель, підсуваючись ближче, — його волосся як пір’я…

Ганс Губерманн глянув на Макса і кивнув, погоджуючись. Я певен, він хотів би мати такий зір, як у дівчинки. Вони не знали, що Макс їх почув.

Час від часу він приносив «Mein Kampf» і читав її біля каміна, заглибившись у зміст. Коли він втретє приніс книжку, Лізель таки набралася сміливості,