Читати книгу - "Чорнильна кров"

забудькуватий, що, напевно, доведеться ще раз представити тобі моїх власних дітей?

Деспіна та Іво, так звали дітей Мінерви. Хлопчик минулої ночі ніс попереду Феноліо смолоскипа, він усміхнувся до Меґі, коли та зайшла з його матір'ю до кухні.

Мінерва примусила Меґі з'їсти миску мамалиги і дві скибочки хліба з пастою, яка пахла оливками. Молоко, яке вона їй підставила, було до того жирним, що язик Меґі після першого ж ковтка став ніби ворсистим. Поки вона їла, Мінерва заколола їй волосся. Меґі сама себе не впізнала, коли вона підставила їй миску з водою, щоб та побачила своє віддзеркалення.

— Звідки в тебе ці чоботи? — запитав Іво. Його сестра все ще розглядала Меґі, як незнайому тваринку, яка забрела до їхньої кухні.

Справді, звідки? Меґі поквапно намагалася прикрити чоботи подолом сукні, але та була закоротка.

— Меґі прибула здалеку, — пояснив Феноліо, який прийшов по них до кухні й помітив її зніяковілість. — Ой, здалеку. Там навіть є люди з трьома ногами і такі, у яких ніс росте на підборідді.

Діти вирячилися спочатку на нього, а потім на Меґі.

— Припини, що ти знову верзеш? — Мінерва дала йому потиличника. — Вони ж вірять кожному твоєму слову. Колись отак зірвуться у пошуках усіх ненормальних місцин, про які ти розповідаєш, а я лишуся без дітей.

Меґі захлинулася жирним молоком. Вона зовсім забула про тугу за домівкою, та Мінервині слова повернули її назад і нагадали про нечисту совість. Уже п'ять днів вона була в дорозі, якщо правильно порахувала.

— Ти й твої оповідки! — Мінерва підсунула Феноліо горнятко молока. — Чи не досить того, що ти їм постійно розповідаєш розбійницькі історії? Знаєш, що мені вчора сказав Іво? Коли я виросту, то теж піду у розбійники! Він хоче бути, як Сойка! Що ти накоїв? Про мене, розповідай їм про Козимо, велетнів чи Принца і його ведмедя, але більше жодного слова про цього розбійника, зрозумів?

— Ну, гаразд, жодного слова більше, — буркнув Феноліо. — Але не звинувачуй мене, якщо хлопець підхопить одну з пісень про нього. Всі їх співають.

Меґі не розуміла жодного слова з того, про що вони говорили, але подумки вже була в замку. Реза розповідала їй про те, що там гнізда птахів так щільно розташовані на мурах, що пташине щебетання інколи заглушує шпільманський спів. А феї ніби також мають там гнізда блідо-сірого кольору, як камінь міського муру, бо занадто часто ласують людськими стравами, замість того, щоб, як їхні дикі сестри, споживати квіточки і ягідки. А ще нібито в садочку в дворі замку ростуть дерева, на які зазвичай натрапиш лише в непрохідній хащі, дерева, листя яких лопотить, наче хор із людських голосів, і безмісячними ночами віщує майбутнє; та слів ніхто не розуміє.

— Хочеш іще чогось?

Меґі отямилася від своїх думок.

— В ім'я чорнила! — Феноліо підвівся і повернув дитя Мінерві. — Невже ти хочеш зараз її відгодувати, щоб сукня їй пасувала? Нам треба йти, бо ж пропустимо половину. Князь просив нову пісню принести ще до обіду. І ти знаєш, він не любить, коли спізнюються.

— Ні, не знаю, — пробурчала Мінерва, коли Феноліо підштовхував Меґі до дверей. — Бо я не ходжу до замку, як ти. А що ти там мав написати цього разу для володаря, — чергову жалобну пісню?

— Мені також набридло, але він добре платить. Тобі було б ліпше, якби я незабаром залишився без копійки в кишені, і тобі довелося б шукати нового квартиранта?

— Ну, гаразд, гаразд, — бурчала Мінерва, збираючи зі столу порожні миски. — Знаєш що? Цей князь ще доведе себе до смерті зітханнями й наріканнями, а Змієголов пришле панцерних. І вони летітимуть сюди, як мухи на свіже кінське лайно, буцімто прагнучи захистити бідолашного онука їхнього господаря, який лишився без батька.

Феноліо так несподівано повернувся, що мало не збив Меґі з ніг.

— Ні, Мінерво, ні! — промовив він рішуче. — Цього не буде. Поки я живий — що, сподіваюся, ще довго триватиме!

— Справді? — Мінерва витягла синового пальця із діжки з маслом. — І як ти хочеш цьому завадити? Своїми розбійницькими піснями? Невже ти віриш у те, що якийсь дурень з пір'яною маскою, який корчить із себе героя, бо наслухався твоїх розбійницьких пісень, зможе вберегти наше місто від панцерних? Герої закінчують життя на шибениці, Феноліо, — вела вона далі тихіше, і Меґі вбачився страх за її глузуванням. — Можливо, у твоїх піснях інакше, та у справжньому житті їх вішають. І найкращими словами тут нічого не змінити.

Діти стривожено подивилися на матір, і Мінерва погладила їхнє волосся, так, ніби цим могла стерти власні слова.

Феноліо ж лише стенув плечима.

— Та ні, все тобі видається чорним! — сказав він. — Ти недооцінюєш слова, повір мені! Вони могутні, могутніші, ніж ти думаєш. Запитай у Меґі!

Та поки Мінерва власне змогла запитати, він виштовхнув Меґі на вулицю.

— Іво, Деспіно, хочете зі мною? — гукнув він до дітей. — Я поверну їх цілими і неушкодженими, як завжди! — вигукнув Феноліо, коли Мінерва зі стурбованим обличчям просунула голову у двері. — Найкращі чарівники звідусіль будуть сьогодні у замку, вони прийдуть здалеку. Діти мають неодмінно побачити це дійство!

Щойно вони вийшли до провулка, людський потік поніс їх із собою. Вони тиснули з усіх боків: бідно вдягнені селяни, жебраки, жінки з дітьми та чоловіки, чиє багатство проявлялося не лише в розкоші розшитих рукавів, а й у прислузі, яка грубо прокладала для них дорогу, звільняючи шлях від юрби. Вершники гнали коней крізь людей, не зважаючи на тих, кого вони притискали до мурів, портшези застрявали між тілами, як би не сварилися і не лаялися їхні носильники.

— Жах, ще гірше, ніж у базарні дні! — вигукнув Феноліо до Меґі через голови людей. Іво прослизнув крізь натовп, як вуж, та Деспіна мала такий переляканий вигляд, що Феноліо врешті-решт узяв її на плечі, щоб її не розчавили між кошиками і черевами. І у Меґі серце билося швидше від усього цього безладу, штовханини і плину, від тисячі запахів, усіх цих голосів, що переповнювали повітря.

— Меґі, озирнися довкола! Чи це не чудово? — вигукнув Феноліо, сповнений гордості.

Звісно, так і було. Було саме так, як Меґі собі уявляла, тими вечорами, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ. Вона ніби впала у нестяму. Очі, вуха… вони не могли сприйняти навіть і десятої частини того, що відбувалося довкола. Звідкись долинала музика, барабанний дріб, бубни, сурми… Та ось з'явився провулок і виплюнув натовп до мурів замку. Вони так високо і громіздко