Читати книгу - "Аеропорт"

від рубля і вище»[99]. У цьому історичному контексті — від гривні, виходить. Та все одно Висоцький — форева. Той же Панас згадав торт, який легендарний волонтер Юрко Брондуков із позивним «Фелікс» привіз в Аеропорт 31 грудня.

Навколо хлопці нові. А Панас тут Новий рік зустрічав, респект. Згадує, який лютий мінометний обстріл був цілий день. Сказали, не буде «чайок». Раптом без попередження, уже в сутінках, гримотить «беха», незрозуміло чия, незрозуміло звідки. Не обіцяли. Ледь вогонь не відкрили. Добре, що вчасно помітили прапор на башті, весь пошматований. Юрко сам за водія. Бізнесмен, на фронті щодня майже. Волонтер, яких мало. Людина, яких іще менше. З ним усе завжди легко й просто. Варто Юркові з’явитися — і відразу свято, і наче нема війни.

Крім БК і води в нього із собою ціла машина «смакоти» (солдати — як діти, якийсь замизканий пиріжок зовуть «смакотою», вони, в принципі, і є діти, багато з них ніколи не подорослішають). І подарунки — кожному новий комплект термобілизни з начосом і налобні ліхтарики з живими батарейками. І найголовніше — торт! Величезний, із гіркою прим’ятого синьо-жовтого крему! З Новим роком, з новим щастям! Усім дісталось по шматочку. Справжній бенкет.

Потім Юрко повоював рука до руки з ними ніч і вранці, крізь війну, — до своїх.

— Чого приїжджав? Чи сказати щось хотів? — шуткує Панас.

Усі знову покотом. Сміх такий живий і заразний, що передається Олексію, який від Ксюшиної смерті жодного разу, мабуть, не всміхнувся.

Наймолодший із них, Світозар, позивний «Свєтік», дев’ятнадцятирічний студент другого курсу журналістики з Одеси, схоже, ще ніколи в житті не голився, підводиться, відходить убік, дістає телефон. Повідомлень нема. Нема зони покриття.

Батько Свєтіка — кадровий військовий. Полковник. Російської армії. Коли Свєтіку було чотири, батьки розлучилися. Вони жили тоді за місцем служби батька, у Рязані, де той викладав у Вищому училищі ПДВ. Після розлучення мама зі Свєтіком поїхала до своїх в Одесу, працює в салоні краси стилістом-перукарем.

Батько приїжджав до них за весь час разів зо три, а Свєтік стільки ж разів їздив до нього. У батька нова сім’я. Двоє дітей — Свєтіку молодші брат і сестра. Кумедні. Люблять його. Вони в Пітері живуть. Батько там в академії викладає.

Востаннє Свєтік розмовляв з ним по телефону з Пісок чотири дні тому, за день до виїзду за ротацією в Аеропорт. Свєтік двічі доброволець. У КАПі всі добровольці. У пекло за наказом не посилають. Він і в армію добровольцем пішов найпершого дня неоголошеної війни, хоча під бронь потрапляв — денне відділення. І в Аеропорт добровольцем поїхав.

— Ти розумієш, що стрілятимеш там у своїх братів? — спитав батько тоном диктора російського телебачення, коли дізнався, що Свєтік на війні. Досі той говорив, що, мовляв, усе нормально, навчаюся й таке інше.

— Тату, мій братик іще маленький, а цих братів я сюди зі зброєю не гукав.

От і поговорили.

— Свєтік, ходи-но сюди, синку, — кричить позивний «Чикатило», тридцятисемирічний адвокат із Харкова. Каже, його позивний має наводити жах на ворога. Чикатило, хто не знає, — рекордсмен-насильник, убивця й людоїд із Ростова, який у 80-х і 90-х, поки його не піймали, зарізав понад п’ятдесят чоловік, переважно жінок і дітей. — Будь ласкавий, руки в мастилі. — Він і чай п’є, й автомат чистить. Незрозуміло, як йому вдається робити й те й те одночасно, але на війні й не таке буває. — Принеси, будь ласка, баночку пива з холодильника, і собі прихопи одну.

— З холодильника? — недовірливо перепитує Свєтік. — Я не п’ю, взагалі-то.

— Тоді кока-колу візьми собі звідти, — продовжує Чикатило, не підводячи очей від своєї зброї.

Усі мовчать. Відвертаються, давляться сміхом, але мовчки. Користуються передишкою. Ганяють чаї.

— Добре, — каже Свєтік, — а де це?

— А там оно дві величезні камери холодильні лежать, прямо перед другим рукавом. Під підвіконням. Хіба не бачив?

— Бачив, але ж світла нема. Як же вони працюють?

— А навіщо їм електрика, коли кімнатна температура плюс нуль?

— Зрозумів, іду.

Свєтік вирушає за пивом і кока-колою. За ним на відстані йдуть його нові, добрі, турботливі старші брати-по-зброї. Олексій знає відгадку. Йому шкода Свєтіка. Він сам свого часу через це пройшов. І він не може ламати кайф хлопцям. Та й Свєтіка треба психологічно гартувати.

Свєтік стає на коліно перед одним із «холодильників», як солдат перед вічним вогнем, аби не маячити у вікні на очах у снайперів, піднімає важку кришку, робить один глибокий вдих і падає носом у холодильник. Свєтік непритомний.

Свєтіку кладуть на лоба мокру брудну ганчірку.

У принципі, в описі всіх, живих і неживих, предметів в Аеропорті означення «брудний» є ключовим. Брудне тут усе. За визначенням.

В Аеропорті бруд відрізняється від усього іншого, як чорне від сірого. Інших кольорів тут нема. Хоча не так: ще буває червоний — кров. Синій і жовтий — прапор.

Небо сіре, усе решта переважно чорне із вкрапленнями сірого. Небо тут буває лише сіре — удень, і чорне — вночі.

У небі не буває ні хмар, ні зірок, ні сонця. Лише дим, дощ і сніг. Дим чорний. Дощ і сніг — сірі.

На снігу кров. Спочатку червона. Потім чорна. Сніг тане. Кров, змішана з водою, стає сірою.

Як і було сказано…

У холодильнику, як можна було здогадатися, нема ні кока-коли, ні тим паче пива. А є два нерухомі й неживі предмети. Два трупи. У другому — один. Загалом: три трупи сепарів.

Історію цих трупів ще раніше розповів Олексію той же Панас.

— Це екіпаж російського танка, який підбив хлопець із ПС[100]. Він був без броника, стріляв із другого поверху. І осколок від його ж розриву відлетів назад, прямо йому в серце. Він помер, а екіпаж палаючого танка вистрибнув, але хлопці їх ліквідували. Вони пролежали майже п’ять днів. Наші виходили на сепарів і просили забрати трупи, але ніхто з того боку за ними не прийшов. Сморід і собаки-трупоїди вже всіх дістали, і хлопці поклали трупи у два холодильники. Холодну воду й пиво в таких продають — на морі, у кав’ярнях, у крамницях.

Бійці невдовзі звикли до цього зловісного антуражу й називали невпізнані трупи «днювальними».

На крики хлопців прибігає Доктор Айболить Сєргєїч. Дає Свєтіку понюхати нашатир. Той потроху приходить до тями.

— Хлопці, дістали ви вже всіх із цим вашим жартом, — бурчить Сєргєїч, поклавши голову Свєтіка собі на коліна й продовжуючи змащувати його скроні нашатирем. — Ви скоро опудала з них