Читати книгу - "Катерина"

сотник, який ніяк не бажав дати їй спокій, який паскудив її життя своїми брудними пазурами.

Викрадачі її разом зареготіли, і коні зупинились.

– Ну, Тарасе, ти молодець! – забубонів зовсім поряд хрипкий, простуджений голос. – Тепер пан сотник ще більше тебе поважатиме, будеш йому вірний, то більший шмат матимеш. Та й справді, хлопець ти відданий, досить уже тому Точію робити із себе заступника.

Молодший голос схвально відгукнувся:

– Таж, певно, Петре, що досить. Давай, допоможи мені зняти цю пані та віднести до хати, нехай тепер мати з нею возиться.

Тіла Катерини торкнулись чужі руки.

– А пан сотник скоро повернеться?

– Та хто ж його знає, – відгукнувся молодший, відсапуючи. – Як на мене, Петре, не стане, кажу, він довго затримуватись, а поспішатиме повернутись до цієї вродливої пані. Та й чи ти б не поспішав до такої кралечки?

Хрипкоголосий реготнув.

– Знамо, що поспішав би, та ще і як. А то правда, що вона дружина самого польського графа, а була кріпачкою?

– По селу кажуть, що правда.

– Поталанило ж дівці.

– Еге ж, – пропихтів молодший, і Катерину нарешті поставили на ноги, але вона погойднулась, відчувши під собою тверду землю, а не дрижання конячого крупа. Ноги затекли й не тримали, і вона упала б, якби її не підхопили міцні чоловічі руки.

– Тримайся, пані. Надто ти щось слабка.

Катерина обурено захитала головою, вимагаючи, щоб її розв’язали. Та волоцюги не поспішали цього робити, чути було, як п’ють вони щось, як цюрчить вода десь поряд. І нарешті, коли Катерина вже зібралась кричати доти, доки не випустять її з цього смердючого лантуха, чиясь рука здерла його з неї, і вона побачила перед собою двох неохайно одягнених козаків. Один високий, ще досить молодий, приблизно одного з нею віку, із темним чубом і гарними, хоч і порожніми якимись, чорними, мов терен, очима, а другий був середнього зросту, набагато старший, із пишними вусами та хитруватими сірими очима. Вони обойко смоктали щось із пляшки й визирались на неї, мов на святу ікону, а старший ще й зітхнув.

– Поталанило ж панові сотнику.

Катерина тільки свіркнула очима на відповідь, бо рота вони їй так і не розв’язали, і вона хиталася, не маючи сили більше витримувати того мерзотного смаку, що наповнював рота від хустки.

Молодший смачно облизав тонкогубого рота й гигикнув.

– Так, поталанило. А от чи поталанить пані, коли про неї дізнається моя мати, то ще невідомо.

Старший спохмурнів і промовчав, а Катерина, яка геть нічого не зрозуміла з цієї розмови, поглянула на них із благанням в очах. Та скільки ж це вони будуть точити ляси, мов дві куми, а вона за той час геть задихнеться, невже вони цього не розуміють?

Утім, вони, хоч не одразу, добрали розуму, таки розв’язали геть ту хустку, розв’язали й руки, і Катерина знесилено впала на кривенький стільчик, що стояв поруч. Упала й заплакала.

– Чому плачете, пані? – запитав її молодший, якого, певне, звали Тарас, і Катерина зле зиркнула у відповідь.

– Від радощів, що опинилась у вас.

– То ви раді? А чому ж тоді пручались?

Поки Катерина, блимаючи та міркуючи, чи сміється він із неї, дивилась на Тараса, старший Петро голосно зареготів.

– Дурень ти, Тарасе, не дарма тебе мати так кличе. Добре, пішов я, розпряжу коней, а ти чатуй, це твоя пані.

Петро вийшов, а Катерина лишилась наодинці зі спохмурнілим Тарасом, який мовчав, час від часу кидаючи на неї замислені, обережні погляди. Мовчали обоє, і чутно було, як десь голосно гавкають собаки, лаються верескливими голосами жінки й реве корова. Кімната, у якій сиділа Катерина, була водночас розкішно вбраною й дуже брудною. Хутро на високому ліжку, хутро на стільцях, оксамитові занавіски на маленьких віконцях, посуд зі срібла, пухнасті килими на долівці, однак усе це було не надто чистим. А так звичайна світлиця звичайної сільської хати. Невже це кімната сотника?

Катерина поглянула на Тараса.

– Де твій господар?

Тарас вишкірив жовтуваті зуби.

– Скучили, пані?

– Відповідай!

Тарас ображено зіщулився.

– Е, ви тут, пані, не надто хвоста розпускайте, бо за господаря тут моя мати, Одарка Рогозиха, а вона жінка крутої вдачі, як не її зверху, відразу ж духопеликами частує, наче медяниками.

– І тебе теж частує?

Тарас почухав брудну чуприну.

– Та буває такого, що й частує.

– А де це ми?

– На хуторі. А на якому, знати вам не обов’язково. Ви сидіть собі, мовчіть побільше та чекайте, поки пан сотник повернеться.

Катерина обпекла його холодним поглядом і відвернулась до вікна. Скрізь каламутне, забруднене скло було видко тільки шматочок двору, перехняблений тин і кущі смородини. А за тином тільки поле й більше нічого. Де вона, у якій стороні від рідного села, того Катерина не знала й навіть не уявляла, бо везли її з лантухом на голові, скрізь який було видно тільки слабке мерехтіння світла. І як зможе знайти її Криштоф, коли почне шукати, у який бік подасться? І що буде, коли повернеться той сотник? Подумати навіть про те було страшно Катерині, й вона гадала, що не витримає знову його нападів. Навіщо привіз він її сюди? Щоб помститись, забивши до смерті, чи щоб помучити ще, потримавши поряд як свою коханку. Ой, лишенько, тоді вже краще зразу померти, аби не поганити себе, тіло своє, яке належить тепер одному лишень Криштофу.

У сінях почувся гуркіт.

– Тарасе, бісова душа, де ти, дурню?

Тарас підхопився прожогом, мов обпечений.

– Тут я, мамо, у світлиці.

Гуркіт затих, і зі скрипом відчинились двері. На порозі з’явилась постать високої, ставної жінки. Вона стрімко увійшла до світлиці, тримаючи в руках напівживу, із недорубаною головою курку. Очі її, гарні та схожі своїм чорним тереном на очі Тараса, умить оббігли світлицю й, зіщулившись, зупинились на притихлій Катерині.

– Митько сказав, що ви з Петром і Даньком когось привезли. – Вона хитнула головою на Катерину. – Хто така?

Тарас знизав плечима.

– Паня, якась там графиня.

Чорноока незнайомка спохмурніла.

– І нащо ти притягнув її сюди?

– Taк пан сотник приказали.

– Макар наказав тобі привезти сюди оцю? – недовірливо запитала чорноока, яка, найпевніше, була матір’ю Назара чи то Тараса, або як там у мороці його звали, цього волоцюжку, що привіз її в це кляте, мічене розбійниками місце.

Тарас понурився.

– Ну, привіз.

– А навіщо вона Макарові?

– Звідки мені знати.

Чорноока помовчала, кидаючи на Катерину полум’яний погляд, геть далекий від доброзичливості. О, то був погляд такий схожий на споглядання мачухи, що Катерина мов її перед собою побачила в цьому незнайомому місці. Чорні очі запалали дуже знайомим вогнем, хоч ця жінка й не була надто схожою на Килину Мальчиху. Дарма що була в літах, зовнішність мала набагато привабливішу, ніж Мальчиха. Якась потаємна чарівність ховалася в кожній рисі її вродливого з високими вилицями лиця, на якому, немов опрічним життям, жили такі великі, неймовірно гарні очі з довгими віями та пронизливим поглядом. А ще прямий, гордовитої форми ніс і пишногубий рот. Що не кажи, а жінка ця мала дивовижну вроду та носила її з гордістю, як свої важкі перса і пишне, дебеле тіло, убране в довгу синю спідницю та білу шовкову свитку, що видавалась чомусь замалою на її пухкому тілі. Певне, і волосся вона мала чорне, та його не було видко під гарним синім очіпком.

Катерина не надто зручно почувала себе під тим її допитливим та неприємним поглядом, не розуміючи, чому не сподобалась вона цій ледве знайомій тітці, чому поблискує вона тими очицями так, мов Катерина вже такого лиха їй завдала, що годі й казати. Та яке ж лихо могла вона їй заподіяти, коли бачить уперше й зовсім