Читати книгу - "Не сподівайтеся позбутися книжок"

class="p1">У.Е.: Лєв Кулєшов уже показав, яким чином образи пов'язані один із одним і як можна з їх допомогою демонструвати зовсім різне. Одне і те ж саме обличчя чоловіка, показане після кадру з тарілки з їжею та після кадру з чимось абсолютно бридким, не справить однакового ефекту на глядача. В першому випадку обличчя чоловіка свідчить про апетит, в другому — про огиду.

Ж.-К.К.: І зрештою очі бачать саме те, що їм навіюють образи. В «Дитині Розмарі» Поланскі багато хто з глядачів побачив у фінальній сцені монструозне немовля, бо його описують персонажі, що схилилися до колиски. Але Поланскі ніколи не знімав немовля в цьому фільмі.

У.Е.: Можливо, багато хто бачив вміст знаменитої східної шкатулки, що фігурує у фільмі «Belle de jour» («Красуня дня»).

Ж.-К.К.: Звичайно. Коли в Бунюеля запитували, що там було всередині, він відповідав: «Фотографія мсьє Кар’єра. Саме тому дівчата так злякалися». Одного дня мені задзвонив незнайомець, знову розпитував про фільм, а ще про те, чи я жив у Лаосі. «Ніколи там не бував», — відповів я. Те ж запитання він поставив щодо Бунюеля, на що отримав те ж заперечення. Мій телефонний співрозмовник був здивований. Йому історія зі шкатулкою нагадала древній лаосійський звичай. Тож я в нього запитав, чи знає він, що ж там було. Він відповів: «Звичайно!» — «Ну то прошу, скажіть мені!» — попросив я. І він пояснив той звичай: жінки срібними ланцюгами прикріплюють собі до кліторів жуків-скарабеїв, які своїми лапками подовжують оргазм і додають йому ніжності. Я від несподіванки мало не впав і відповів, що ми ніколи не думали ховати в шкатулці скарабея. Чоловік поклав слухавку. І негайно відчув розчарування від цього знання! Я втратив гірко-солодкий смак таємниці.

Все це я розповідаю, щоби сказати, що образ, у якому ми бачимо не те, що нам показують, може обманювати ще тонше, ніж письмове мовлення, ніж слово. Якщо хочемо зберегти певну цілісність нашої візуальної пам’яті, то маємо обов'язково навчити майбутні покоління дивитись і бачити. Це, я б сказав, пріоритет.

У.Е.: Існує інша форма цензури, на яку ми проте заслуговуємо. Ми можемо зберегти всі книжки світу, всі цифрові носії, всі архіви, але якщо буде криза цивілізації, внаслідок якої всі мови, вибрані для збереження культури, стануть неперекладними, весь спадок назавжди буде втрачено.

Ж.-К.К.: Так сталось із ієрогліфічним письмом. Починаючи з едита Феодосія Великого 380 року, християнська віра стала державною вірою, єдиною та обов’язковою в усій імперії. Єгипетські храми, як і інші, закрили. Жерці, котрі були знавцями та зберігачами письма, опинились у ситуації неможливості передати своє знання. Вони мусили поховати своїх богів, із якими жили протягом цілих тисячоліть. Разом із богами поховали і ритуальні предмети, і навіть мову. Вистачило зміни одного покоління, аби все це зникло. Можливо, назавжди.

У.Е.: Знадобилося чотирнадцять століть, аби відкрити ключ до цієї мови.

Ж.-Ф. де Т.: Повернімося до цензури вогнем. Ті, що спалювали бібліотеки часів Античності, думали, можливо, що знищують всі сліди рукописів, які там зберігалися. Але після винайдення книгодрукарства це вже неможливо. Можна спалити один, два, сто примірників надрукованої книжки, та це не означає, що вона зникне назавжди. Інші примірники ще будуть розпорошені у багатьох приватних і державних бібліотеках. Для чого нині запалюють такі ж вогнища, що свого часу запалювали нацисти?

У.Е.: Цензор добре знає, що він не знищує всі примірники якоїсь книжки. Але для них це певний спосіб постати як деміург, який спроможний знищити у вогні цілий світ і саму концепцію світу. Його виправдання — регенерація, очищення культури, що в ній деякі тексти постають як гангрена. Не випадково нацисти говорили саме про «дегенеративне мистецтво». Аутодафе було способом лікування.

Ж.-К.К.: Образ публікації, поширення, збереження та руйнування непогано ілюструється постаттю бога Шіви в Індії. Він вписаний у вогняне коло, в одній із чотирьох рук тримає барабан, під ритми якого було створено світ, а в іншій — вогонь, який знищить всі плоди творіння. Обидві руки на одному рівні.

У.Е.: Ми недалеко пішли від візії Геракліта і стоїків. Все народжується з вогню, і вогонь руйнує все, і з цього постає все нове. Саме тому єретиків зазвичай спалювали, замість того, щоби відрубати їм голови, що було би простіше і дешевше. Це було посланням до тих, що мали спільні ідеї та читали однакові книжки.

Ж.-К.К.: Візьмімо випадок Геббельса, який був, можливо, єдиним інтелектуалом поміж нацистів, а також бібліофілом. Ви маєте рацію, коли нагадуєте: палії книжок чудово знають, що роблять. Треба було відчувати небезпеку від написаного, аби хотіти його знищити. Водночас цензор не був дурнем. Шляхом простого спалення за списком книжку не знищити. Цензор чудово це знає. Або сам жест залишається символічним. Зокрема, він каже іншим: у вас є право спалити цю книжку, не вагайтеся, це добрий вчинок.

Ж.-Ф. де Т.: Це нагадує спалення прапора США в Тегерані чи деінде…

Ж.-К.К.: Звичайно. Одного спаленого прапора достатньо, аби точно дізнатися про переконання якогось руху, а чи й цілого народу. І водночас, як ми вже пересвідчувалися безліч разів, вогню не вдається встановити повну тишу. Навіть поміж іспанцями, які викорінювали всі сліди численних культур, були монахи, що намагалися врятувати декілька видів. Вже згаданий Бернардіно де Саагун — але його не зайве згадати — просив ацтеків потай переписувати книжки, що їх згодом кидали у вогонь. І ще він просив місцевих художників-аборигенів ілюструвати переписані книжки. Але цей нещасний так за свого життя і не побачив, як плоди його праці буде видано, бо влада одного разу наказала вилучити його записи. Наївна людина, він запропонував віддати також і чернетки. На щастя, чернетки в нього не взяли. Саме на основі цих чернеток два століття потому було надруковано майже все, що ми знаємо про ацтеків.

У.Е.: Іспанці чимало часу руйнували всі сліди цивілізації. Але ж нацизм тривав лише дванадцять років!

Ж.-К.К.: А правління Наполеона — лише одинадцять років. А правління Буша наразі — лише вісім. Але ці речі не можна порівнювати, я саме про це хочу сказати. Якось я «забавлявся», як уже казав, тим, що взяв і пильніше роздивився двадцять років історії XX століття — від 1933 року, коли до влади прийшов Гітлер, до 1953 року, коли помер Сталін. Уявіть, як багато всього відбулося за ці двадцять років. Друга світова війна та її супутники — ніби не вистачало одного загального конфлікту — менші війни: війна в Іспанії, війна в Ефіопії, війна в Кореї, і