Читати книгу - "Таємне джерело"

інші співчувають відверто ворожим елементам та покривають їх, вважаю за свій обов’язок попередити вас як співробітника правоохоронних органів – не здивуюся, якщо десь тут у селі всі вони переховують дезертира.

– Кого? – вирвалося в Ігоря, і тут же згадав: – Дмитра Ярчука, так розумію?

– Його, його. У мене дружина – завуч, так вона з ним натерпілася свого часу. З його батьками так само. Приходила, було, після уроків, усе казала – то ворог росте. Бачте, виріс. Утік із армії, причому зрадив батьківщину в прямому розумінні слова. Не побажав виконувати інтернаціональний обов’язок, тепер фактично під розстрілом ходить. Зловлять, пожаліють, може, дадуть років п’ятнадцять. Навряд чи перевиховається.

– Маєте точні відомості про те, що дезертира ховають у селі? Товаришу Цибух, це вже не жарти, це серйозна інформація.

– Не знаю. Припущення. – Парторг розвів руками. – Ґрунтується воно ось на чому: давно б зловили, у нас ловити вміють. Значить, хоч Ярчук і ризикує, усе одно поруч із рідною хатою, в рідних місцях, переховуватися йому простіше. Знаєте, чому? Не здадуть! Кругова порука, Ігоре Степановичу!

Він знову закурив. Князевичу теж закортіло. Та стримав себе, жестом відмовився, подумки погоджуючись із собою: справа не в пропонованій «Примі», а в руці, котра пропонувала.

– Гаразд, Павле Андрійовичу. Так чи інакше, дякую за інформацію. Матиму на увазі, коли з кимось говоритиму. Але все ж таки, – тут Ігор іще більше посунувся вперед, – ось ви особисто готові конкретно запідозрити когось із односельців у вбивстві хоча б одного з трьох? Юрія Боровчука, скажімо, місцевого на сто відсотків. У вбивстві або, наприклад, організації злочину? Бо ми тут з вами про все поговорили, крім того, що мене в усьому цьому насправді цікавить.

– Гм… А що вас цікавить?

– Склад злочину, товаришу Цибух. Чи таки всі троє ваших добрих знайомих справді отруїлися джерельною водою? Якщо це так, чому нею не труяться ваші безпартійні односельці? Чи просто собі безпартійні громадяни? Такі, як я, наприклад…

– О, а ви безпартійний?

– Поки що, – чомусь відповів Князевич.

– Ваш апарат таких тримає?

– Всіляких тримає.

– Гм…

Пальці парторга знову пробіглися поверхнею столу.

– Щодо першого пункту… Ні, в мене, на жаль, нема фактів, котрі б підтвердили склад злочину. Владу тут не люблять, здатні на все. Та конкретних фактів… Тепер другий пункт, про воду: то все дурня. Зрештою, самі можете перевірити.

– Як?

– Запросто. Це тільки красива місцева казка, що так званого джерела Святої Варвари дістатися, як кажуть, два дні лісом, три дні полем, бо воно десь заховане в таємному місці. Нічого секретного, туди йти ногами півтори години максимум. Тобто до того місця, самого джерела нема там, чули, може?

– Чув, – кивнув Ігор. – Атеїстична пропаганда. Місце релігійного паломництва ліквідовано.

– Готовий провести вас до того місця. Самі переконаєтесь – усе це казки. Нема ніякого джерела. А якщо вибився десь струмочок, то не такий страшний чорт, як його малюють. Ви, бачу, зовсім злилися з місцевими, так і треба. Я до чого: ось так ви до лісової прогулянки готові.

– Там, кажуть, охорона зараз стоїть, пост, військові…

– Може, мені не доповідали. – Цибух осміхнувся. – Але навіть коли й так, то не про нас, нас таким не зупиняють.

– Ну, може, й так… А ви в костюмі підете?

– Перевдягнуся. Три хвилини, максимум п’ять. То як, проведете експеримент?

Князевич машинально глянув на зап’ясток, де мусив бути годинник. Згадав, де все лишив. Зиркнув у вікно, на сонце. Прикинув швидко: навіть якщо прогулянка забере не три, а всі чотири години, засвітла ще впорається.

До сутінок мусить повернутися.

20

«Калашников»

Парторг справді швидко поміняв одяг. Вийшов у теплих штанях, заправлених чомусь у рибальські бахіли, светрі під горло, старій куртці захисного кольору з нашивкою «ВССО» [5] на правому лікті. Перехопивши погляд Ігоря, торкнувся її пучками пальців, пояснив, ніби між іншим:

– Синова.

– Що?

– Куртка синова. Там видають.

– Де?

– В будзагонах. Він у мене старий стройотрядівець. – Цибух наголосив саме на останньому слові. – Вже, можна сказати, інтернаціоналіст.

– Чому?

– Ви хіба не їздили в будзагони, коли вчилися?

– Я давно вчився. Тоді не дуже з цим… Інша романтика була.

– Це яка?

– Гарна. Походи, вогнище, Візбор [6] під гітару.

– Ясно. У мене синок, значить, після першого курсу поїхав, сам. Уже на другий рік його обрали командиром. Два роки стажу в будзагоні – маєш право на третій рік їхати в інтернаціональний загін. До Болгарії хоча б. Синок у Болгарії був, комсомольська путівка.

– Що там будувати, в Болгарії?

– Чому відразу будувати? Виноград збирали.

На підтвердження своїх слів Цибух чомусь кивнув на пагони домашнього винограду, що обвивали стіни літньої кухні. Потім натягнув на голову замість шапки щільний шолом, схожий на танкістський, остаточно набувши після цього кумедного вигляду. Тепер перед Князевичем стояв не солідний партійний секретар, готовий здавати правоохоронцям політично неблагонадійних односельців, а звичайний місцевий дивак, чимось навіть віддалено схожий на вояка Швейка з малюнків чеського художника Йозефа Лади – така книжка вже з середини літа лежала на столі у квартирі Ігоря обкладинкою догори, закладена десь після сотої сторінки. Читати регулярно просто не мав часу, зате щодня бачив усміхнену Швейкову пику на обкладинці.

Єдина розбіжність – Павло Андрійович Цибух зовсім не був ідіотом. Навіть не намагався вдавати його з себе. Все, що робив та казав, виглядало цілком адекватним і старанно продуманим.

…Вони рушили, коли годинник показував опів на другу дня. Далі відмовляючись від їжі, Ігор, хоч не мав нічого в шлунку від учора, голоду не відчував. Це недобре, вирішив він. Харчуватися слід нормально й регулярно, ситуація того потребує, не вистачало ще впіймати тут, серед природи й на чистому повітрі, якусь несподівану та зовсім нелогічну шлункову хворобу. Тож сподівався – лісова прогулянка не лише допоможе нагуляти апетит, а й сприятиме відновленню здорового сну. Те, як минали ночі Князевича останнім часом, корисним для нервової системи не назвеш.

До лісу Цибух вивів повз хату баби Галі. Проходячи повз її паркан, Ігор помітив краєм ока – стара жінка саме поралася на подвір’ї, тож не могла не помітити мандрівників. Навряд чи вона дуже хотіла вітатися з парторгом, та й він минув хату відьми, простуючи сягнистими кроками, тримаючи спину прямо й дивлячись просто перед собою. Галини Дорош, вдови бандерівця, для нього, комуніста, геть не існувало. Князевич так само не міг собі пояснити, чому утримався від того, щоб махнути жінці рукою, та ще довго відчував спиною на собі її погляд.

Або йому так здалося.

Проте