Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

головний редактор — феміністка в міні-спідниці, яка надуває губки на телеекрані. Протягом кількох років журнал виживав за рахунок розрекламованого редакцією іміджу: молоді журналісти, що ведуть журналістські розслідування і виводять на чисту воду шахраїв у сфері підприємництва. Подібний рекламний трюк, можливо, і проходить у юних анархістів, що прагнуть саме такої інформації, але він не проходить у суді, що й довелося недавно зазнати на собі Калле Блумквісту.

Мікаель увімкнув мобільний телефон і перевірив, чи не телефонувала Еріка. Ніяких повідомлень не надходило. Хенрік Ванґер мовчки чекав; Мікаель раптом зрозумів, що право першим узяти слово старий надає йому.

— Він ідіот, — сказав Мікаель.

Хенрік Ванґер засміявся, але відгукнувся без особливого співчуття:

— Хай так. Проте засудили ж не його.

— Вірно. Йому це не загрожує. Своєї думки він не має, але з великим задоволенням кидає останній камінь в засудженого, не шкодуючи при цьому найпринизливіших висловів.

— Я багато таких побачив за своє життя. Можу дати гарну пораду, якщо тільки ти захочеш її від мене прийняти: вдавай, ніби не помічаєш його лайки, але запам’ятай і, як тільки трапиться нагода, відплати за давні образи. Але тільки не зараз, коли він б’є з вигіднішого положення.

Мікаель подивився на нього питально.

— У мене в житті було багато ворогів, — вів далі Хенрік Ванґер. — Я навчився не лізти в бійку, якщо був приречений на поразку. В той же час, ніколи не можна давати людині, що скривдила тебе, уникнути відповідальності. Вибери слушний час і завдай у відповідь удару, коли сам будеш у вигідній позиції, — навіть якщо в тебе вже не буде потреби в цьому ударі.

— Дякую за урок філософії. Тепер мені хочеться, щоб ви розповіли мені про свою сім’ю.

Мікаель поставив диктофон на стіл між ними і ввімкнув запис.

— Що ти хочеш дізнатися?

— Я прочитав першу папку, де мовиться про зникнення Харієт і перші дні пошуків. Але там виявляється така нескінченна кількість Ванґерів, що мені важко в них розібратися.

Перш ніж зателефонувати, Лісбет Саландер хвилин десять простояла на порожніх сходах, не відриваючи погляду від латунної таблички з написом: «Адвокат Н. Е. Б’юрман». Замок у дверях клацнув.

Був вівторок. На неї чекала друга зустріч з цією людиною, і Лісбет переповнювали недобрі передчуття.

Вона не боялася адвоката Б’юрмана — Лісбет Саландер рідко боялася кого або чого-небудь. Але вона відчувала інстинктивну неприязнь до нового опікуна. Попередник Б’юрмана, адвокат Хольгер Пальмґрен, був людина іншої породи; коректний, ввічливий і доброзичливий. Їх стосунки припинилися три місяці тому, коли з Пальмґреном стався удар і її, внаслідок якихось невідомих їй бюрократичних порядків, успадкував Нільс Ерік Б’юрман.

Приблизно за дванадцять років, протягом яких Лісбет Саландер була об'єктом соціальної і психіатричної допомоги, включаючи два роки, проведені в дитячій клініці, вона ніколи — жодного разу — не відповіла навіть на звичайне питання: «Як ти себе сьогодні почуваєш?»

Коли їй сповнилося тринадцять років, суд, відповідно до закону про опіку над неповнолітніми, ухвалив, що Лісбет Саландер слід направити для стаціонарного лікування до дитячої психіатричної клініки Святого Стефана в Уппсалі. Рішення суду ґрунтувалося в основному на припущенні, що в неї є психічні відхилення, які знаходять свій вираз у прояві небезпечної жорстокості щодо однокласників, а можливо, і до себе самої.

Таке припущення спиралося швидше на емпіричні оцінки, ніж на ретельно виважений аналіз. Будь-які спроби лікарів чи представників влади завести мову про її почуття, внутрішній світ або стан здоров’я успіху не мали: вона лише похмуро мовчала у відповідь, роздивляючись підлогу, стелю і стіни. Вона схрещувала руки на грудях і відмовлялася проходити психологічні тести. Відвертий опір будь-яким спробам її виміряти, зважувати, досліджувати, аналізувати і виховувати поширювався і на шкільні заняття — власті могли відвезти її до класу і прикайданити до парти, але були не в змозі завадити їй затикати вуха і відмовлятися братися до ручки. Вона так і не отримала атестата про закінчення школи.

Вже саме діагностування її розумових здібностей було, отже, пов’язано з великими труднощами. Коротше кажучи, Лісбет Саландер не належала до відкритих натур, і спілкуватися з нею було вкрай важко.

Того ж року, тобто коли їй сповнилося тринадцять, було також вирішено, що слід прикріпити до неї наставника, який слідкував би за дотриманням її інтересів, доки вона досягне повноліття. Таким наставником став адвокат Хольгер Пальмґрен, який, незважаючи на труднощі на початку, зумів-таки домогтися результатів там, де зазнали поразки психологи й лікарі. З часом йому вдалося завоювати не тільки певну довіру, але навіть дещицю теплих почуттів з боку важкої дівчинки.

Коли вона досягла віку п'ятнадцяти років, лікарі більш-менш одностайно зійшлися на тому, що вона, в усякому разі, не проявляє жорстокості щодо оточуючих і не становить безпосередньої небезпеки для самої себе. Позаяк її сім'ю визнали неблагополучною, а родичів, здатних про неї поклопотатися, у неї не було, було вирішено, що шлях Лісбет Саландер з дитячої психіатричної клініки Уппсали до суспільства має пролягти через прийомну сім'ю.

Шлях цей, проте, виявився непростим. З першої прийомної сім'ї вона втекла вже за два тижні. Сім'ї номер два і три відпали з неймовірною швидкістю. Після чого Пальмґрен серйозно з нею поговорив, з усією прямотою пояснивши, що коли вона поводитиметься в тому ж дусі, то напевно знов опиниться в якій-небудь дитячій установі. Завуальована погроза подіяла, і Лісбет прийняла сім'ю номер чотири — немолоду пару, що мешкала в районі Мідсоммаркрансен.

Це, однак, не означало, що вона виправилася. Сімнадцятилітню Лісбет Саландер чотири рази забирали до поліції: двічі такою п'яною, що їй була потрібна негайна медична допомога, і раз під безперечною дією наркотиків. В одному з цих випадків вона, п'яна як чіп і напівроздягнена, була на задньому сидінні машини, припаркованої на набережній Стокгольма, причому в товаристві такого ж п'яного чоловіка, значно старшого за неї.

Востаннє її забрали за три тижні до того, як їй мало сповнитися вісімнадцять: будучи тверезою, вона перед турнікетами станції метро в Старому місті вдарила якогось чоловіка ногою по голові, і її заарештували за заподіяння фізичної шкоди. Свої дії Саландер пояснила тим, що чоловік її лапав, а позаяк на вигляд їй можна було дати швидше дванадцять років, ніж вісімнадцять, вона вирішила, що в чоловіка були схильності педофіла. Звичайно, якщо вважати, що вона взагалі щось пояснила. Її слова, проте, знайшли підтримку у свідка, внаслідок чого прокурор припинив справу.

Проте її біографія в цілому мала такий характер, що суд вирішив провести судово-медичну експертизу. Позаяк Саландер, вірна своїй звичці,