Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

з Центру пришлють радиста, доведеться не менше двох тижнів. А зараз не можна чекати: судячи з усього, справу вирішують дні, в крайньому разі тижні.

Штірліц міркував: чому Борман не прийшов на зустріч? По-перше, він міг не одержати листа. Лист могли перехопити люди Гіммлера, хоча навряд. Штірліц зумів послати листа з кореспонденцією, призначеною особисто для Бормана, і викрасти звідти листа — це занадто ризиковано, бо він поклав листа вже після перевірки всієї пошти співробітником секретного відділу секретаріату рейхсфюрера. По-друге, аналізуючи надісланого листа, Штірліц відзначив для себе кілька суттєвих своїх помилок. Йому часто допомагала професійна звичка — заново аналізувати вчинок, розмову, листа і, не досадуючи на можливі помилки, шукати — зразу ж, не ховаючи голови під крило — «а може, пощастить», — вихід із становища. Особисто йому лист нічим не загрожував: він надрукував його на машинці в експедиції під час нальоту. Просто, думав він, для людини масштабу Бормана в листі було аж надто багато вірнопідданських емоцій і мало фактів та конструктивних пропозицій, що випливали звідси. Величезна відповідальність за практично безконтрольні рішення, які приймаються, зобов'язує державну людину типу Бормана лише тоді йти на розмову з підлеглими, коли факти, що їх той надіслав, були досі нікому не відомі й перспективні з державного погляду. Але, з другого боку, роздумував далі Штірліц, Борману були важливі навіть найдрібніші крихти матеріалів, які могли б скомпрометувати Гіммлера. (Штірліц розумів, чому почалася ця боротьба між Гіммлером і Борманом. Тільки він не міг збагнути, чому вона продовжуєтьсяз такою жорстокістю). І нарешті, по-третє, Штірліц розумів, що Борман міг бути просто зайнятий і тому не прийшов на зустріч. А втім, Штірліц знав, що Борман лише двічі чи тричі відгукнувся на подібні прохання про зустріч. А з проханнями про прийом до нього кожного дня зверталося щонайменше два чи три десятки чоловік з вищої ієрархічної групи партійного і військового апарату.

«Це було наївно від початку до кінця, — вирішив Штірліц. — Я грав не тільки наосліп. Я грав не за його правилами».

Завила сирена тривоги. Штірліц подивився на годинник: десята година вечора. Сонце при заході було сьогодні криваво-червоне, з синявою. Отже, вночі буде мороз. «І поб'є мої троянди, — подумав Штірліц, підводячись, — видно, ранувато я їх висадив. А хто міг подумати, що морози стоятимуть так довго».

Бомбили дуже близько. Штірліц вийшов з кабінету і пішов порожнім коридором до тих сходів, що вели в бункер. Біля дверей дублюючого пункту прямого зв'язку — основний тепер був у бункері він затримався. У дверях стирчав ключ.

Штірліц нахмурився, неквапливо оглянувся: в коридорі нікого не було — всі пішли в бункер. Він штовхнув двері плечем. Двері не відчинилися. Він відімкнув двері. Два великі білі телефони вирізнялися серед усіх інших: це був прямий зв'язок з бункером фюрера і з кабінетами Бормана, Геббельса, Шпеєра й Кейтеля.

Штірліц виглянув у коридор: там усе ще нікого не було. Шибки двигтіли — бомбили тепер зовсім поряд. Якусь мить він думав, чи варто замикати двері чи ні. Потім підійшов до апарата й набрав номер 12–00–54.

— Борман, — почув він у трубці низький, сильний голос.

— Ви одержали мого листа? — спитав Штірліц, змінивши голос.

— Хто це?

— Ви мали одержати листа — особисто для вас. Од відданого члена партії.

— Так. Здрастуйте. Де ви? Ах так. Ясно. Номер моєї машини…

— Я знаю, — перепинив його Штірліц. — Хто буде за рулем?

— Це має значення?

— Так. Один з ваших шоферів…

— Я знаю, — перепинив його Борман.

Вони розуміли один одного: Борман — що Штірліц знає, як прослухуються його розмови (це свідчило про те, що людина, яка розмовляла з ним, знала вищі таємниці рейху); Штірліц також зробив висновок, — Борман розуміє все, що він йому недоговорював (один з його шоферів був таємним співробітником гестапо), і тому відчув удачу.

— Там, де ми мали з вами побачитися, вас чекатимуть. У призначений вами час — завтра.

— Зараз, — сказав Штірліц. — Через півгодини.

8.3.1945 (22 години 32 хвилини)

Через півгодини біля музею природознавства Штірліц побачив броньований «майбах». Він пройшов мимо машини, впевнившись, що за ним немає хвоста. На задньому сидінні він побачив Бормана. Штірліц повернувся і, відчинивши дверці, сказав:

— Партайгеносе Борман, я вдячний вам за те довір'я, яке виявили ви до мене.

Борман мовчки потиснув йому руку.

— Поїхали, — сказав він шоферові, — до Ванзеє.

Потім він відділив склом салон від шофера.

— Де я вас бачив? — спитав він, придивляючись до Штірліца. — Ану, зніміть ваш камуфляж…

Штірліц поклав окуляри на коліна й підняв капелюх.

— Я десь напевне вас бачив, — повторив Борман.

— Правильно, — відповів Штірліц. — Коли мені вручали хрест, ви сказали, що в мене обличчя професора математики, а не шпигуна…

— Зараз у вас саме обличчя шпигуна, а не професора, — пожартував Борман. — Ну, що сталося, розповідайте…

…Апарат, який зв'язував Бормана з імперським управлінням безпеки, мовчав усю ніч. Тому, коли вранці дані прослухування лягли на стіл Гіммлера, він, спершу розлютувавшись, а потім, коли гнів ущух, злякавшись, викликав Мюллера й наказав йому з'ясувати — тільки обережно: хто розмовляв із спецкімнати урядового зв'язку сьогодні вночі із штаб-квартирою НСДАП, з Борманом.

Ніяких певних даних Мюллерові протягом дня дістати не вдалося. Надвечір йому на стіл поклали відбитки пальців, які лишив на трубці телефону незнайомець, що дзвонив Борману. Вразило Мюллера те, що, за даними картотеки, такі ж відбитки пальців уже з'явилися кілька днів тому в гестапо, їх знайшли на передавачі, що належав російській радистці.

Шофера Бормана, який у свій час відмовився — з санкції Бормана — стати інформатором СД, заарештували, коли той повертався додому після чергування. Три години він мовчав і вимагав розмови з Борманом. Але після того як почався допит із залякуванням, він признався, що вночі до них у машину сів невідомий. Про що він розмовляв з Борманом, шофер сказати не міг, бо розмова відбувалася в салоні, відділеному від машини товстим куленепробивним склом. Він словами описав портрет того, хто сів у машину. Він сказав, що це був чоловік у капелюсі, низько насунутому на лоба, в окулярах з товстою роговою оправою і з сивими вусами. Йому запропонували подивитися більше як двісті фотографій. Серед цих фотографій було й фото Штірліца. Але, по-перше, він був без вусів, які легко приклеювались і так само легко знімалися в разі потреби, а по-друге, фотографії — п'ятирічної давності, а за п'ять воєнних років люди, звичайно, дуже змінилися — так, що й упізнати неможливо.

Гіммлер, одержавши повідомлення Мюллера про це розслідування,