Читати книгу - "Карибська таємниця"

фармацевтичній фабриці, сказав Джексон. — Там можна довідатися багато про косметику. Якщо її добре запакувати, то жодна жінка не втримається, щоб її не купити.

— То ви саме для цього… — і міс Марпл умисне не докінчила свою фразу.

— Ні, я прийшов сюди не для того, щоб поговорити про косметику, — погодився Джексон.

«Ти мав дуже мало часу на те, щоб вигадати вірогідну брехню. — подумала міс Марпл. — Подивимося, як тобі пощастить викрутитися тепер».

— Річ у тому, — сказав Джексон, — що місіс Волтерс десь цими днями позичила місіс Кендел свою помаду. Я прийшов, щоб забрати її для неї назад. Я постукав у вікно, а тоді побачив, що місіс Кендел міцно спить, і подумав, що нічого поганого в тому не буде, якщо я просто увійду до ванної й пошукаю помаду.

— Розумію, — сказала міс Марпл. — І ви її знайшли?

Джексон похитав головою.

— Мабуть, вона лежить у неї в сумочці, — безтурботно припустив він. — Ну то й нехай. Місіс Волтерс не надто турбується тим, що її віддала. Вона лише мимохідь згадала про неї. — І додав, роздивляючись косметичні препарати, що були на полиці: — У неї не так багато косметики, правда ж? А втім, вона й не потребує її. Адже вона молода й має добру шкіру від природи.

— Схоже, ви дивитеся на жінок зовсім іншим оком, аніж звичайні, пересічні чоловіки, — сказала міс Марпл, мило всміхаючись.

— Атож. Я думаю, професія змінює погляд людини на життя.

— Ви багато знаєте про ліки?

— О, так. Маю добрий робочий досвід із ними. Якщо ви мене запитаєте, то скажу, що сьогодні ми маємо їх надто багато. Надто багато заспокійливих засобів, стимуляторів та всіляких чудодійних засобів. Добре, якщо їх продають за рецептом, але ж багато з них ви можете купити й без рецепта. Деякі з них можуть бути дуже небезпечними.

— Мабуть, що так, — сказала міс Марпл. — Атож, я певна, що так.

— Вони, знаєте, дуже впливають на поведінку. Істерія, яку ми так часто спостерігаємо в підлітків, пояснюється не природними причинами, а тим, що вони мають звичай ковтати всіляку гидоту. О, у цьому немає нічого нового. Це відомо з давніх-давен. На Сході — хоч мені там і не довелося бути — можна спостерігати все, що завгодно. Ви здивувалися б, якби знали, що там жінки дають своїм чоловікам. В Індії, наприклад, у погані давні часи молодих жінок видавали заміж за старих чоловіків. Позбутися їх, думаю, вони не хотіли, бо по смерті чоловіка їх або спалювали на його похоронному вогнищі, або якщо не спалювали, то родина небіжчика виганяла її на вулицю. Бути вдовою було в ті дні в Індії невесело. Але вона могла підтримувати старого чоловіка ліками та наркотиками, перетворити його на напівбожевільного, розбудити в нього галюцинації, очистити його мозок від будь-яких тверезих думок. — Він похитав головою. — Атож, роботи їй вистачало, і то була робота брудна.

А згадайте відьом. Ми знаємо про них дуже багато цікавого. Чому вони завжди зізнавалися, чому так легко погоджувалися, що вони відьми і що літають на мітлі на відьомські шабаші?

— Тортури, — сказала міс Марпл.

— Не завжди, — не погодився з нею Джексон. — О, так, тортури багато чого пояснювали, але нерідко вони зізнавалися навіть раніше, аніж їм погрожували тортурами. Вони не просто зізнавалися, вони вихвалялися своїм умінням. Як відомо, ті жінки мали звичай натиратися різними мастями. Вони називали це помазанням. Коли втираєш у шкіру деякі з тих препаратів — беладону, атропін та інші, до них подібні, — вони створюють галюцинації вознесіння, польоту крізь повітря. А вони думали, бідолахи, що літають насправді. А згадайте про секту асасинів — середньовічних людей, які жили в Сирії, у Лівані, десь там, на Сході. Вони споживали індійський гашиш, який викликав у них галюцинації про рай, про гурій, про нескінченність часу. Їм казали, що так вони житимуть після смерті, але щоб заслужити таке життя, вони повинні здійснювати ритуальні вбивства. І я нічого не вигадую, бо так воно й було.

— Так було тому, — сказала міс Марпл, — що люди за своєю суттю надзвичайно легковірні.

— Так, я думаю, це правда.

— Люди вірять усьому, у чому їх переконують, — сказала міс Марпл. — Так, так, усі ми схильні робити це, — додала вона, а тоді гостро запитала: — Хто розповів вам усі ці історії про Індію, про те, як дружини напувають своїх чоловіків дурманом? — І вона додала, перш ніж він устиг відповісти: — Либонь, майор Полґрейв?

Джексон здавався трохи здивованим.

— Так, і справді, то був він. Він розповів мені багато таких історій. Звісно, більшість із них відбувалися задовго до того, як він там жив, але він, здавалося, знав про них усе.

— Майор Полґрейв перебував під враженням, що він знає дуже багато про все, — сказала міс Марпл. — Він часто був неточним у тому, що розповідав людям. — Вона замислено похитала головою. — Майор Полґрейв повинен багато за що відповісти.

Почувся тихий звук від сусідньої спальні. Міс Марпл рвучко обернула голову. Вона швидко вийшла з ванної до спальні. Лакі Дайсон стояла там у дверях.

— Ой, я не думала, що ви тут, міс Марпл.

— Я вийшла до ванної лише на мить, — сказала міс Марпл із гідністю та з легким відтінком вікторіанської стриманості.

Стоячи у ванній, Джексон широко всміхався. Вікторіанська скромність завжди розважала його.

— Я подумала, чи не захочете ви, щоб я трохи посиділа з Молі, — сказала Лакі, поглянувши на ліжко — Вона заснула, так?

— Думаю, що так, — відповіла міс Марпл. — Але тут усе гаразд. Ви йдіть і розважайтеся собі, моя люба. Я думала, ви поїхали на екскурсію.

— Я мала намір поїхати, — сказала Лакі, — але в мене так розболілася голова, що в останню хвилину я мусила відмовитися. Тож я й подумала, що, можливо, зможу принести користь тут.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала міс Марпл. Вона знову сіла біля ліжка й заходилася плести. — Але мені тут цілком добре.

Лакі завагалася на хвилину або дві, а потім обернулася й пішла геть. Міс Марпл зачекала хвилину, а потім навшпиньки повернулася до ванної кімнати, але Джексон уже пішов, безперечно, вийшовши крізь другі двері. Міс Марпл узяла тюбик із кремом, який він тримав у руці, і поклала його собі до кишені.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

ЧОЛОВІК У ЇЇ ЖИТТІ?

Природно, побалакати з доктором Ґремом виявилося не так легко, як сподівалася міс Марпл. Річ у тому, що вона остерігалася підійти до нього умисне, позаяк не