Читати книгу - "Точка Обману"

— А ви знаєте, що це означає?

— Так, — відповів інший голос. — Це означає, що ми виграємо вибори.

Наближаючись до яскраво освітленого прес-центру, Рейчел уявила собі неминуче офіційне оголошення і подумала: а чи справді батько заслужив, щоб його кампанія потрапила під безжальний президентський коток, який умить розтрощить його і знищить?

Відповідь була однозначною: так.

Як тільки Рейчел починала в чомусь співчувати своєму батьку, вона одразу ж пригадувала матір, Кетрін Секстон. Біль та сором, які Седжвік Секстон накликав на неї, заслуговували на суворе засудження: ледь не кожного дня повертався додому пізно, самовдоволений, видаючи аромат жіночих парфумів. І удавав з себе ревного християнина, увесь час брешучи та обманюючи, бо знав, що Кетрін ніколи його не кине.

«Так, — вирішила Рейчел. — Сенатор Секстон отримає те, що, безперечно, заслужив своєю негідною поведінкою».

А натовп біля прес-центру продовжував веселитися. Кожен тримав у руці бляшанку з пивом. Рейчел ішла крізь натовп, почуваючись, як скромна першокурсниця на вечірці, влаштованій нащадками багатих батьків. «Куди ж подівся Майк Толланд?» — подумала вона.

Раптом поруч матеріалізувався Коркі Марлінсон.

— Шукаєте Майка?

Рейчел аж тіпнулася від несподіванки.

— Ну... власне, так. А може, й ні.

Коркі скрушно похитав головою.

— Я так і знав. Майк щойно пішов. Гадаю, він пішов до себе, щоб трохи подрімати. — Коркі примружився, вдивляючись у сутінки, що панували під куполом. — Проте ви ще зможете його наздогнати. — Він хитрувато посміхнувся і показав рукою. — Онде він. Майк завжди впадає в зачарований стан, коли бачить воду.

Рейчел поглянула в центр купола, куди показував випростаний палець Марлінсона, і помітила силует Майкла Толланда. Вчений стояв, замислено дивлячись на воду в метеоритній шахті.

— Що він там робить? — поцікавилася вона. — Взагалі-то там небезпечно.

Коркі весело вишкірився.

— Ходімо штовхнемо його у воду.

Рейчел та Коркі пішли крізь затемнений простір до велетенської ополонки. Підходячи до Толланда, Коркі вигукнув:

— Агов, чоловіче, ти, часом, свої плавки не забув?

Толланд обернувся. Навіть у напівтемряві Рейчел помітила, що вираз його обличчя був нехарактерно серйозним. Його лице було чимось химерно підсвічене, і це світло неначе виходило знизу.

— Майкле, з тобою все гаразд? — спитала Рейчел.

— Та ні, не зовсім. — І Толланд показав на воду.

Коркі зайшов за помаранчеві стовпчики і приєднався до Толланда на краю шахти. Коли Коркі поглянув на поверхню води, його веселість як вітром звіяло. Рейчел теж переступила через стовпчики і підійшла до них. Придивившись до отвору, вона з подивом помітила, що на його поверхні мерехтять маленькі зеленувато-блакитні вогники, неначе у воді плавають неонові часточки. Здавалося, вони в унісон пульсували. Ефект був вражаюче прекрасний.

Піднявши з долівки уламок льоду, Толланд кинув його у воду. В точці контакту вода спалахнула флуоресцентним відблиском, і її бризки раптом засвітилися зеленим вогнем.

— Майку, — збентежено мовив Коркі, — будь ласка, скажи мені, що ти знаєш, що це таке.

Толланд нахмурився.

— Я прекрасно знаю, що це таке. Питання в іншому: що воно, в біса, тут робить?

39

Це — джгутиконосці, — пояснив Толланд, вдивляючись у світну воду.

— Скажи нормально — ротом, — скривив гримасу Коркі.

Рейчел відчула, що Майклові Толланду не до жартів.

— Не знаю, як таке могло статися, — сказав він, — але чомусь ця вода містить біолюмінесцентні дінофітові водорості-джгутиконосці.

— Біолюмінесцентні що? — перепитала Рейчел. Говори нормальною мовою.

— Це одноклітинний планктон, здатний окиснювати люмінесцентний каталізатор, що зветься люциферин.

І це називається нормальна мова?

Толланд зітхнув і обернувся до свого товариша.

— Коркі, а чи не було на метеориті, який ми витягли з цієї діри, якихось живих організмів?

Коркі вибухнув сміхом.

— Я тебе благаю, Майку! Ти що — жартуєш?

— Ні, не жартую.

— Жодного шансу, Майку! Повір мені, якби НАСА хоч краєм вуха почула, що в цій каменюці містяться живі організми, вона б ніколи не стала витягувати її на відкрите повітря.

Толланд трохи заспокоївся, але видно було, що це полегшення оповиває якась велика таємниця.

— Я не повірю остаточно, поки не побачу сам у мікроскоп, — сказав Толланд, — але мені здається, що це біолюмінесцентний планктон, який належить до пірофітових водоростей. Цих водоростей повно в Північному Льодовитому океані.

Коркі знизав плечима.

— А ти б хотів, щоб вони потрапили сюди з космосу? Чому тебе це цікавить?

— Тому, — пояснив Толланд, — що метеорит лежав у кризі — прісній воді, що потрапила сюди в результаті снігопадів. Вода в цій ополонці — це талий лід, що перебував у незмінно замороженому стані століттями. Як же в нього могли потрапити океанські істоти?

Сказане Толландом спричинило тривалу тишу.

Рейчел стала на краю ополонки і спробувала вдуматися в те, що почула. У шахті — біолюмінесцентний планктон. Що це означає?

— Десь там, унизу, має бути тріщина, — сказав Толланд. — Це єдине пояснення. — Напевне, планктон потрапив до цієї шахти крізь ту тріщину разом із океанською водою, яка туди просочилася.

Рейчел не зрозуміла.

— Як це — просочилася? Звідки? — Вона пригадала, як їхала на снігоході по льодовику. — Океан — за цілих дві милі звідси.

І Коркі, і Толланд якось дивно поглянули на Рейчел.

— Узагалі-то, — сказав Марлінсон, — океан розташовується просто під нами. Це плавучий крижаний масив.

Рейчел обвела чоловіків отетерілим поглядом.

— Плавучий? Але ж... але ж ми зараз на льодовику!

— Так, ми на льодовику, — відповів Толланд, — але не на суходолі. Інколи льодовики виходять за межі суші й розходяться віялом по воді. Через те що лід легший за воду, льодовик і далі продовжує рухатися, уже перебуваючи над океаном у плавучому стані — неначе гігантський пліт. Льодовий шельф має саме таке визначення: «плавуча частина льодовика». — Він на мить замовк, а потім продовжив: — Насправді ж ми зараз перебуваємо в океані за милю від берега.

Шокована Рейчел одразу ж занервувалася. Вона уявила собі найближче довкілля, і думка про те, що вона фактично стоїть над Північним Льодовитим океаном, викликала чималий страх.

Здавалося, Толланд відчув її збентеження. І заспокійливо потупав по кризі.

— Не турбуйся. Цей лід — триста футів завтовшки, з яких двісті ховаються під водою, — як крижинка, що плаває у склянці. І тому цей шельф дуже надійний. На такій основі можна запросто збудувати хмарочос.

Рейчел розгублено кивнула,